— Еге ж.
— І за вухами?
— І за вухами, і шию.
— Я наготувала тобі торбинку. Не забувай щоранку чистити зуби сіллю. Щітка в торбинці. І твої старі штани я тобі поклала. Черевики в тебе чисті?
— Та начебто.
Мати подивилася на мої ноги.
— Ні, вони брудні. Скидай, я їх почищу.
Вона відламала шматочок чорної вакси й розчинила її у блюдці з водою. Поки вона натирала черевики чорною рідиною, я нетерпляче совався на стільці. Мати начистила їх так, що вони заблищали, й допомогла мені взутися.
— Я ж навчила тебе зав’язувати шнурки бантиком, — сказала вона. — Чому ти завжди робиш вузли?
Вона вийшла слідом за мною, несучи дві торбинки з-під цукру. Коли ми підійшли до повітки, де стояла моя коляска, мати запалила свічку, і я поклав торбинки на підніжок і прив’язав милиці.
Темна ніч дихала холодом, зі старого евкаліпта чувся свист плиски. Доти я ніколи не вставав так рано, й тепер із хвилюванням прислухався до ранкової тиші, ще не порушеної людським гомоном.
— Ще ж ніхто в світі не встав, правда? — спитав я.
— Так, ти сьогодні встав найперший у цілому світі, — відповіла мати. — Тож будь розумним хлопцем, добре?
— Добре, — кивнув я.
Вона відчинила ворота, і я вимчав з подвір’я, щосили працюючи руками.
— Не треба так швидко! — долинув із темряви материн голос.
Під деревами темрява обступила мене стіною, і я трохи притишив швидкість. Крони дерев бовваніли на тлі неба, і я впізнавав кожне з них. Я знав, де на дорозі будуть вибоїни й де треба з’їжджати з неї, щоб обминути небезпечні місця.
Приємно було опинитися на самоті, відчути, що ти вільний і можеш діяти так, як тобі заманеться. Ніхто з дорослих не стежив за мною. Ніхто не обмежував моєї свободи. Мені хотілося, щоб до будинку Пітера Маклеода було далеко-далеко, але водночас я хотів якнайшвидше дістатися туди.
Виїхавши з путівця на битий шлях, я наддав ходи, і, коли добувся до Пітерових воріт, руки мої мов налилися свинцем.
Їдучи подвір’ям, я чув, як коні цокають підковами об бруковану долівку стайні. Хоч у темряві мені не видно було ні Пітера, ні коней, звуки малювали в моїй уяві кожен їхній рух. Ланцюги дзенькали в такт нетерплячим ударам копит, коні голосно пирхали, видуваючи з ніздрів полову, двері стайні грюкали, коли кінь чіплявся за них, виходячи на подвір’я. Пітер гримав на коней, собака збуджено гавкав, у курнику співали півні.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Я вмію стрибати через калюжі» автора Алан Маршалл на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Алан Маршалл Я вмію стрибати через калюжі“ на сторінці 94. Приємного читання.