Розділ «Алан Маршалл Я вмію стрибати через калюжі»

4

Я поважав дорослих. Я вважав, що вони здатні подолати будь-які труднощі й наділені великою мужністю. Вони можуть полагодити що завгодно, вони знають усе, вони дужі, й на них можна покластися. Я мріяв про той час, коли виросту й стану таким, як вони.

Батько здавався мені взірцем дорослого чоловіка. У тих випадках, коли він, на мій погляд, поводився не так, як належить дорослому, я вважав, що робить він це навмисно й для того тільки, щоб потішити інших. І я твердо вірив, що він ніколи не втрачав влади над собою.

Через це я й не боявся п’яних.

Коли батько напивався — а це траплялося нечасто, — я був певен, що в глибині душі він лишається тверезим і дорослим, але просто не показує цього людям.

Коли, повернувшись додому після задовгих відвідин шинку, він хапав матір за талію і, вигукуючи: «Ану, дор-рогу!» — починав кружляти з нею по кухні в несамовитому танці, я захоплено дивився на нього. Як на мене, п’яний був лише веселим, балакучим, сміхотливим чоловіком, що заточувався просто так, задля потіхи.

Одного вечора дві санітарки завели до нашої палати п’яного, якого привезла поліція. Його поведінка здивувала й злякала мене: він був сам не свій, його наче пойняла якась сила, якій він не міг опиратися.

Переступивши поріг, він безтямно подивився на стелю й загорлав:

— Гей, ти! Що ти там робиш? Ану, стрибай сюди, подивимося, хто кого!

— Там нікого немає, — сказала одна з санітарок. — Ходім, ходім.

Він ішов між ними, як арештант, раз у раз, мов сліпий кінь, завертаючи до стіни, але врешті-решт санітарки завели його до ванної кімнати.

Після ванни його поклали на ліжко поряд з Міковим і дали йому снотворне. Ковтаючи ліки, він якось дивно хлипав, потім скрикнув:

— Тьху! — і простогнав: — Яка ж це в біса горілка? Це отрута, а не горілка!

— Лежіть тихо, — наказала санітарка. — Тут вас ніхто не чіпатиме. Зараз ви заснете.

— Хотіли пришити це мені, — бурмотів він. — А я ж не винен, той ферт перший поліз на мене… Слово честі, він перший… Куди це мене запроторили? Ви, певно, санітарка, так? Бачу, що санітарка. Дозвольте познайомитися. Ми вже третій тиждень п’ємо… Гаразд, я ляжу, ляжу… Я собі тихесенько…

Дівчина легенько натисла долонею йому на плече, він опустився на подушки, й вона вийшла.

Коли двері за нею зачинилися й у палаті знову запанувала півтемрява, він якусь хвильку полежав спокійно, а тоді тихесенько сів і почав оглядати стелю. Потім оглянув стіни й підлогу обабіч свого ліжка, обмацав металеву раму самого ліжка, немов перевіряючи міцність пастки, в яку потрапив.

І тут він помітив Міка, який спостерігав його, зручно вмостившись на своїх подушках.

— Привіт, — сказав він.

— Привіт, — відповів Мік. — Упився до зелених бісиків, га?