Розділ «Паралелі: лабораторія перекладу»

— Чому Ви собі не сядете, батьку? — заспитав я стиха, зайшовши за ляду. — Ви зовсім на себе не вважаєте, а такі ж хворі. — Він заперечливо підніс долоню, мовби дистанціюючись від моїх наполягань, і не припинив рахунку. Вигляд у нього був дуже мізерний. Видко було, як на долоні, що тільки штучне збудження, гарячкова діяльність підтримують його сили, віддаляють ненадовго мить повного заламання.

Я пошукав на столі. Це був радше пакет, аніж лист. Калька днів тому я написав до книгарні у справі певної порнографічної книжки, і ось мені її надіслали аж сюди, уже встигли знайти мою адресу, а точніше адресу батька, котрий щойно відкрив свою крамницю, якій бракувало шильди і фірмового знаку. Що ж, дивовижна організація розвідин, дивогідна вправність обслуговування! І такий незвичний поспіх!

— Можеш почитати собі ззаду, у конторі, — сказав, незадоволено поглядаючи на мене, батько. — Сам бачиш, що тут бракує місця.

Контора за крамницею була ще порожня. Крізь скляні двері туди потрапляло трохи світла з крамниці. На стінах висіли пальта крамарів. Я відкрив листа і при слабкому світлі від дверей почав читати.

Мене повідомляли, що потрібної мені книги, на жаль, немає на складі. Розпочато її пошук, але, не випереджуючи його наслідків, фірма тим часом дозволяє собі надіслати мені, без жодних зобов'язань, певний товар, щодо якого передбачалося моє безсумнівне зацікавлення. Далі йшов заплутаний опис розкладного астрономічного рефрактора великої потужности та з масою переваг. Заінтригований, я видобув з конверта цей інструмент, зроблений з чорної церати або цупкого полотна, складеного пласкою гармонікою. Я завжди мав слабість до телескопів, отож почав розсувати багаторазово складену оболонку інструмента. Закріплюваний тонкими прутиками, у моїх руках розбудовувався велетенський міх телескопа, порожня буда якого витяглася на довжину цілої кімнати, лабіринт чорних комірок, довгий комплекс камер обскур, вбудованих одна в одну до половини. Це було щось на кшталт довгого авта з лакованого полотна, якийсь театральний реквізит, що імітував за допомогою легкого паперового матеріалу та цупкого тику масивність дійсности. Я зазирнув у чорну вирву окуляра і побачив, як у глибині ледь маячать обриси подвір'я з боку фасаду Санаторію. Зацікавившись, я глибше втиснувся у задню комірку апарата. Тепер у полі зору далекогляда я міг стежити за покоївкою, котра з тацею в руках ішла напівтемним коридором Санаторію. Вона повернулася й посміхнулася. «Чи бачить вона мене?» — подумав я собі. Нездоланна сонливість затягувала мої очі імлою. Я, власне, сидів у задній коморі далекогляда, наче в салоні автомашини. Легкий порух двигуна — і ось апарат зашурхотів лопотінням паперового метелика, а я відчув, що він рухається разом зі мною і звертає до дверей.

Немов велика чорна гусениця, далекогляд в'їхав у освітлену крамницю — багаточленний тулуб, здоровенний паперовий тарган з імітацією двох ліхтарів попереду. Покупці з'юрмилися, сахаючись від цього сліпого паперового дракона, крамарі широко прочинили двері на вулицю, і я поволі виїхав цим паперовим авто, поміж шерегами відвідувачів, котрі осудливими поглядами проводжали цей, правду кажучи, скандальний виїзд.

Отак воно й живеться у цьому місті, і час минає. Більшу частину дня ми спимо, і то не лише у ліжку. Ні, щодо цього ми не надто вибагливі. У цих краях будь-де та в будь-яку пору дня людина готова солодко переспатися. Чи то поклавши голову на столик у ресторані, чи то в бричці, а навіть настоячки дорогою, в сінях якогось будинку, куди вона ненадовго навідується, аби віддатися хоча б на мить невідпорній потребі сну.

Прокинувшись, очманілі ще і хиткі, ми продовжуємо обірвану було розмову, прямуємо далі обтяжливим шляхом, котимо вперед заплутану справу без початку й кінця. Як наслідок — десь дорогою мимохіть губляться цілі проміжки часу, ми втрачаємо контроль за тривалістю дня і врешті перестаємо на ній наполягати, без жалю відмовляємося від кістяка безперервної хронології, сторожко наглядати за якою нас колись призвичаїла погана звичка та клопітка щоденна дисципліна. Ми давно пожертвували цією безупинною готовістю рахувати відбутий час, тою пильністю у вилічуванні до мідяка зужитих годин — гордощами та пихою нашої економіки. Ми давно капітулювали, зрікшись кардинальних цнот, щодо яких не знали колись вагань і не припускалися хиб.

Проілюструємо цей стан речей кількома прикладами. Певної пори дня чи ночі — вони відрізняються тільки ледь помітним нюансом неба — я прокидаюсь біля балюстради містка, що провадить до Санаторію. Присмерк. Я мусив, знемагаючи від дрімоти, довго мимоволі мандрувати містом, перш ніж доволікся, смертельно втомлений, до цього містка. Не можу сказати, чи весь час у дорозі мене супроводжував Д-р Ґотард, котрий стоїть зараз переді мною, завершуючи якісь міркування виведенням остаточних висновків. Захоплений власним красномовством, він навіть бере мене попід руку і тягне за собою. Я йду разом з ним, і, ще до того, як ми перетнули громохкі дошки містка, вже знову сплю. Крізь заплющені повіки мені ледь видно виразну жестикуляцію Доктора, усмішку в глибині його чорної бороди, і я марно намагаюся зрозуміти цей чудовий логічний викрутас, цей остаточний козир, яким він тріумфально завершує аргументи, завмерши з розведеними руками. Не знаю, як довго ми ще ідемо отак поруч, заглибившись у сповнену непорозумінь розмову, коли певної миті я остаточно очунюю. Доктора Ґотарда вже немає, зовсім темно, але це тільки тому, що мої очі заплющені. Я розплющую їх і усвідомлюю, що знаходжуся у ліжку, в моїй кімнаті, до якої не знати яким робом потрапив.

Іще непристойніший приклад.

Обідньої пори я входжу до міського ресторану, в безладний гамір та колотнечу їдців. І кого ж подибую тут посеред зали, за столом, що вгинається від страв? Батька. Всі погляди спрямовані на нього, а він, поблискуючи діамантовою шпилькою, незвично жвавий, розкошуючи в екстазі, нестямно кланяється навсібіч, відверто розмовляючи з усією залою водночас. Із вдаваною хвацькістю, якої я не можу споглядати без глибокого занепокоєння, він замовляє все нові й нові страви, що вже стосами купчаться на столі. Він залюбки громадить їх довкола себе, хоча не впорався ще з першою стравою. Прицмокуючи язиком, він жує та говорить водночас, жестами та мімікою вдає крайнє вдоволення бесідою, проводжає захопленим поглядом пана Адася, кельнера, котрому із закоханою посмішкою кидає все нові замовлення. І коли кельнер, маючи серветкою, біжить їх виконувати, батько благальним жестом закликає усіх засвідчити невідпорну чарівність цього Ґанімеда.

— Цьому хлопчині нема ціни, — волає він, заплющивши очі у блаженній посмішці, — янгольський хлопчина! Панове, погодьтеся, що він чарівний!

З неприємним осадом на душі, не зауважений батьком, я виходжу із зали. Якби адміністрація готелю навмисне, задля реклами, посадовила його потішати клієнтів, він не міг би поводитися більш провокаційно та виклично. Із чадною від сонливости головою я кружляю вулицями, поспішаючи додому. На мить спираюся головою на поштову скриньку і влаштовую собі коротку сієсту. Нарешті я намацую у темряві браму Санаторію і входжу. У покої темно. Повертаю вимикач, але мережа несправна. Від вікна дме холодом. У пітьмі рипить ліжко. Батько піднімає з-над постелі голову й каже: — Ох, Йосифе, Йосифе! Я вже два дні лежу тут без будь-якого догляду, дзвінки обірвані, ніхто до мене не зазирає, а власний син кидає мене, важко хворого, і волочиться містом за дівками. Послухай, як мені гепає серце.

Як це все узгодити? Чи батько сидить в ресторані, охоплений хворобливим честолюбством пажерливости, чи він лежить недужий у своєму покої? Чи, може, батьків два? Нічого подібного. Всьому причиною швидкий розпад недоглянутого пильно та безупинно часу.

Ми усі знаємо, що ця недисциплінована стихія сяк-так утримується в певних рамках тільки завдяки безупинному обробіткові, дбайливій турботі, старанному регулюванню та коригуванню її вибриків. Позбавлена нагляду, вона одразу схиляється до відступів і дикої аберації, до численних витівок і аморфного блазнювання. Чимдалі виразніше вимальовується інконґруентність наших індивідуальних часів. Час мого батька і мій власний уже не поєднуються між собою.

До речі, закинута мені батьком розв'язність поведінки є безпідставною інсинуацією. Я не зійшовся тут іще із жодною дівчиною. Заточуючись, як п'яний, від одного сну до другого, я ледь звертав увагу у тверезіші миті на тутешню прекрасну стать.

Зрештою, хронічний присмерк на вулицях навіть не дозволяє докладно розпізнавати обличчя. Єдине, що я спромігся зауважити, як молодик, котрий має ще, хоч не хоч, у тій царині певні інтереси, — особливість ходи тих панночок.

Це хода по невблаганно прямій лінії, незважаючи на будь-які перешкоди, покірна лише якомусь внутрішньому ритмові, якомусь законові, який вони розсотують, мов з клубка нитку, прямолінійною ристю, сповненою акуратности й виваженої грації. Кожна з них, мов накручена пружина, має в собі інакше індивідуальне правило.

Коли вони простують отак, задивившись у те правило, зосереджені й поважні, здається, що їх турбує лише одне — не випустити чогось із нього, не схибити складної норми, не збочити від неї ані на міліметр. І тоді стає очевидним, що те, що вони з такою увагою і перейнятістю несуть над собою, є нічим іншим, як певною idee fixe власної досконалости, яка завдяки моці їхнього переконання стає майже реальною. Це якась прийнята на власний страх і ризик, позбавлена запорук антиципація, винесений понад усі сумніви недоторканий догмат. О, яких ґанджів та вад, яких кирпатих чи плескатих носиків, яких веснянок і прищів не протягують вони хвацько контрабандою під знаменом цієї фікції! Немає такої бридоти і пересічности, яких вознесення цієї віри не поривало би за собою у фіктивні небеса досконалости.

Санкціоноване цією вірою тіло виразно гарнішає, а ноги, справді стрункі та еластичні ноги у бездоганному взутті, своєю ходою проголошують, квапливо пояснюють плавним, блискотливим монологом ступання багатство цієї ідеї, пихато замовчуваної замкнутим обличчям. Руки вони тримають у кишенях своїх коротких, щільно припасованих жакетів. У кав'ярні й театрі вони схрещують високо відкриті до колін ноги та промовисто ними мовчать. Лише стільки, мимохідь, про одну з дивовиж міста. Я вже згадував про місцеву чорну рослинність. Найдужче заслуговує на увагу певний ґатунок чорної папороті, величезні в'язки якої оздоблюють вази у кожному тутешньому помешканні та в кожному громадському закладі. Це майже жалобний символ, заповідаючий смерть герб цього міста.