Розділ «Частина 7»

Лізель знайшла ці слова майже рік по тому, коли писала у підвалі. Вона жалкувала, що не знайшла їх там, на мосту.

— Який же я дурний, — бідкався Ганс своїй прийомній доньці. - І добрий. От і вийшов найгірший в світі ідіот. Ти знаєш, я хочу , щоб вони прийшли по мене. Все одно краще за це очікування.

Ганс Губерманн потребував якогось виправдання. Він мусив знати, що Макс Ванденбурґ покинув його дім не просто так.

Нарешті, коли минуло три тижні чекання, Ганс подумав, що його час настав.

Це було ввечері.

Лізель поверталася від пані Гольцапель, коли побачила двох чоловіків у довгих чорних пальтах і поквапилась додому.

— Тату, тату! — Вона мало не перекинула кухонного столу. — Тату, вони тут!

Першою до неї вийшла мама.

— Чого це ти розкричалася, Saumensch? Хто тут?

— Гестапо.

— Гансі!

Він уже був надворі — вийшов їх зустрічати. Лізель хотіла піти за ним, але Роза втримала її, і вони спостерігали з вікна.

Тато стояв біля хвіртки. Знервовано тремтів.

Мама стисла руку Лізель.

Чоловіки пройшли повз нього.

Тато глянув на вікно, стривожений, а тоді вийшов на дорогу. Вигукнув їм у спину:

— Агов! Я тут. Це ж я вам потрібен. Я живу в цьому будинку.

Пальта зупинилися на якусь хвилю перевірити свої записи.

— Ні, ні, - відповіли вони. Їхні голоси були масивні і глибокі. — На жаль, ви для нас уже трохи застарі.

Вони рушили далі, але далеко не зайшли — зупинилися біля будинку під номером тридцять п’ять і ввійшли у прочинену хвіртку.