Розділ «Частина 3»

BЕurgermeister = мер

Спершу Лізель сказала, що просто забула про них, — найжалюгідніша відмовка з усіх, що я чув, адже будинок стоїть на пагорбі, здіймаючись над усім містом, і не помітити його просто неможливо. Коли вона знову пішла до мера і вкотре повернулася з порожніми руками, то збрехала, що нікого не було вдома.

— Нікого не було вдома? — недовірливо перепитала мама. А від недовірливості у неї свербіли руки взятися за дерев’яну ложку. Вона помахала нею до дівчинки і сказала: — Негайно повертайся туди, а якщо прийдеш з порожніми руками, можеш взагалі не приходити додому.

— Так і сказала?

Це Руді перепитував Лізель, коли та розповіла йому про маму.

— Хочеш, втечемо разом?

— Ми помремо з голоду.

— Та я й так помираю. — Обоє засміялися.

— Ні, - сказала Лізель. — Я мушу це зробити.

Вони йшли містом, як завжди, коли Руді її супроводжував. Він намагався бути джентльменом і нести мішок, але дівчинка завжди відмовлялася. Загроза Watschen’у нависала тільки над її головою, тож лише вона могла правильно нести мішка. Хтось інший міг підкидати його, крутити ним чи зробити з ним ще якусь необачну маніпуляцію, нехай навіть найнезначнішу, тому дівчинка не хотіла ризикувати. А ще вона підозрювала, що, коли дозволить Руді нести мішка, за свою допомогу той вимагатиме поцілунку, а це теж неприпустимо. До того ж Лізель уже звикла до своєї ноші. Вона переносила її з одного плеча на інше, поперемінно, десь через кожних сто кроків.

Лізель йшла зліва, Руді простував справа. Майже всю дорогу він базікав — про останній футбольний матч на Небесній вулиці, про роботу в татовій кравецькій крамниці, і ще про різну всячину, що спадала йому на думку. Лізель намагалася слухати, але їй не вдавалося. Усе, що вона чула — це страх, який дзвенів у вухах, і з кожним кроком до вулиці Ґранде він усе більше наростав.

— Що ти робиш? Це хіба не тут?

Лізель кивнула на підтвердження його слів, бо перед цим намагалася оминути мерів будинок і виграти ще трохи часу.

— Ну, то йди, — поквапив її Руді. Молькінґ огортала темрява. З-під землі виповзав холод. — Рухайся, Saumensch. — Він залишився біля хвіртки.

Після стежки до ґанку вели вісім сходинок, а далі були величезні страхітливі двері. Лізель насуплено глянула на мідний дверний молоток.

— Чого ти чекаєш? — вигукнув Руді.

Лізель обернулася і зміряла поглядом вулицю. Чи є в неї якийсь, будь-який спосіб уникнути цього? Чи є ще якась відмовка, а по правді — брехня, про яку вона не подумала?

— Ти ще довго будеш там стовбичити? — здалеку знову пролунав голос Руді. — Чого ти, в біса, чекаєш?

— Може, ти вже стулиш свою пельку, Штайнере? — Це був вигук, який вона прокричала шепотом.

— Що ти сказала?