Розділ «Частина 3»

«Знизування плечима» Лізель вважала чудовою книжкою. Щоночі, заспокоївшись після чергового кошмару, вона раділа від того, що прокинулась і може взятися за читання.

— Кілька сторінок? — запитував тато, а Лізель кивала. Іноді вони дочитували розділ уже наступного дня, у підвалі.

Претензії влади до цієї книжки були очевидними. Головний герой — єврей, і його описували вельми позитивно. Таке не можна пробачити. Він був заможним чоловіком, який втомився від того, що життя проходить повз, — як він ще казав, він втомився знизувати плечима на усі труднощі та втіхи людського буття.

У Молькінґу саме починалося літо, і тато з дівчинкою дійшли до того моменту, де розповідалося, що чоловік їде у справах до Амстердама, а надворі тремтить сніг. Лізель дуже подобався цей фрагмент — про тремтіння снігу.

— Саме це він і робить, коли падає, - розповідала вона Гансу. Обоє сиділи на ліжку — тато у напівсні, а Лізель із широко розплющеними очима.

Іноді вона спостерігала, як тато спить, дізнаючись про нього більше і менше, ніж кожен із них усвідомлював. Часто дівчинка чула, як вони з мамою обговорюють брак роботи або заводять невеселу розмову про те, як Ганс збирався провідати сина, а, приїхавши до нього, дізнався, що той більше не орендує квартиру і, ймовірно, уже прямує на війну.

- Schlaf gut , тату, — говорила Лізель у такі дні. — Гарних снів, — і, перелізши через нього, сповзала з ліжка, щоб вимкнути світло.

Наступною ознакою, як я уже казав, була мерова бібліотека.

Щоб ви зрозуміли, про що йдеться, пропоную поглянути на прохолодний липневий день. Руді був обурений, м’яко кажучи.

За кого вона себе має, ця Лізель Мемінґер, заявляючи йому, що сьогодні вона понесе прання і прасування без нього? Що це він, не гідний іти поряд з нею?

— Досить скиглити, Saukerl, — дорікнула йому дівчинка. — Я просто погано почуваюся. А ти пропустиш гру.

Він глянув на неї через плече.

— Ну, якщо ти так кажеш. — Він показав їй Schmunzeln. — Тримай собі своє прання. — Руді побіг і, не гаючи часу, приєднався до команди. Лізель дійшла до кінця Небесної вулиці і озирнулася саме вчасно, щоб побачити, що хлопчик зупинився біля ближніх саморобних воріт. Він махав їй.

- Saukerl, — засміялася дівчинка, і, підіймаючи руку, вона була упевнена, що в ту саму мить Руді назвав її Saumensch . Думаю, що це любов — така, яка може бути в одинадцять років.

Вона побігла — до вулиці Ґранде і мерового будинку.

Звісно ж, тут був і піт, і зім’яте важке дихання, що простягнулося перед нею.

Але вона читала.

Мерова дружина — вона уже вчетверте приймала у себе Лізель — сиділа за письмовим столом і просто дивилася на книжки. Під час другого візиту дівчинка отримала від неї дозвіл вийняти з полиці книжку і проглянути її, а це спонукало Лізель вийняти ще одну, а тоді ще одну, доки до неї не пристали з півдесятка книжок — дівчинка тримала їх під пахвою або складала на купку, що росла в іншій руці.

Цього разу дівчинка стояла посеред прохолодної кімнати, у неї гуркотіло в животі, проте безмовна і зламана жінка ніяк на це не відреагувала. Вона була у своєму незмінному халаті і, хоча й кілька разів глянула на дівчинку, надовго погляду не затримувала. Її увагу куди більше привертало те, що було поряд, те, чого їй бракувало. Вікно було прочинене навстіж, ніби холодна квадратна пащека з поодинокими поривчастими подихами.

Лізель сиділа на підлозі. Навколо розкинулися книжки.