Розділ «Місто примар»

Беа нахилилася й клюнула мене в щоку. Її волосся досі пахло воском від свічки.

— Беа, — прошепотів я майже нечутно. — Я кохаю тебе...

Вона похитала головою, але нічого не відповіла й тільки прикрила мої вуста рукою, наче мої слова завдавали їй болю.

— У вівторок о шостій, гаразд? — спитала вона.

Я знов кивнув головою. Бачив, як вона йде геть, сідає в таксі — майже незнайомка... Один з водіїв, який спостерігав за нашим розставанням, немов той спортивний суддя, з цікавістю подивився на мене.

— Що скажете, паничу? Поїхали додому?

Я вліз у таксі, навіть не розмірковуючи. Очі водія уважно дивилися на мене у дзеркало. Я втратив з очей таксі, в яке сіла Беа, — дві плями світла, що розчинилися в темряві.

...Заснув я лише на світанку, коли до моєї кімнати крізь вікно проникли гнітючі сірі відтінки.

Розбудив мене Фермін — з церковної площі він кидав маленькі камінці прямісінько в моє вікно. Я вдягнув перше, що потрапило під руку, й побіг униз відчиняти двері. Фермін був сповнений нестерпного ентузіазму ранньої пташки. Ми відчинили віконні ґрати й повісили табличку «ВІДЧИНЕНО».

— Поглянь-но на ці кола під своїми очима, Даніелю. Вони величезні! Чи слід з цього зробити висновок, що наш сич знайшов лялечку, яка вечорами прогулюється з ним берегом моря?

Я пішов до задньої кімнати, узяв звідти наші сині фартухи, натягнув свого, а Фермінів подав йому — точніше, сердито кинув у нього фартухом. Фермін із хитрою посмішкою підхопив річ на літу.

— Сич потонув. Крапка. Задоволений? — гримнув я.

— Метафора інтригує. Невже ти витирав пил зі свого Верлена, юначе?

— У понеділки я волію прозу. Про що я маю тобі розповісти?

— Я лишаю це на твій розсуд. Хочеш — про кількість «влучань», хочеш — про коло пошани...

— Ферміне, я не маю настрою.

— О юносте, квітко дурнів! Ну, тоді не дратуй мене. Я маю новини щодо нашого розслідування про твого приятеля Хуліана Каракса.

— Я уважно слухаю.

Піднявши брову, він кинув на мене свій фірмовий шпигунський погляд.

— Гаразд. Учора, після того як я провів Бернарду додому — на доброчесність її я не зазіхав, але два засоси на шиї лишив, — на мене (завдяки вечірньому збудженню) напало безсоння, що дало мені привід прогулятися до одного з підпільних інформаційних центрів Барселони, а саме до таверни Еліодоро Сальфумана, відомої також як «Холодне вістря». Вона розташована в пошарпаному, але досить мальовничому закладі на вулиці Святої Жероні, яка є гордістю кварталу Раваль.