Розділ «Біля розбитого корита»

— У розвідці. Я висококваліфікований шпигун, — відповів Фермін Ромеро де Торрес. — Достатньо сказати, що я був людиною президента Масіа[10] в Гавані.

Я кивнув. Іще один божевільний. У нічній Барселоні їх збирається чимало. Чимало і звичайнісіньких йолопів, як-от я.

— Слухай, мені не подобається твоє забиття. Хтось добряче тебе відлупцював, га?

Я торкнувся рота пальцями — губа досі кровоточила.

— Либонь, через жінку? — спитав він. — Дарма. Жінки в цій країні (а я трохи бачив світу) — лицемірні та ще й фригідні особи. Повір мені. Я пам’ятаю мулатку, яку залишив на Кубі, — жодного порівняння! Жодного. Карибські феміни наближаються до тебе, погойдуючи стегнами, й шепочуть: «Ай, папіто, дай насолоди, дай насолоди». Звісно, що справжній чоловік, у жилах якого буяє кров... гай-гай, та що казати?!

Мені здалося, що Фермін Ромеро де Торрес, чи як його там звали, страшенно скучив за безтурботними розмовами — майже так само, як і за гарячою ванною, тарілкою каші та чистою одежею. Деякий час він розмірковував уголос, а я його слухав, чекаючи, поки вщухне біль у пораненій губі. Слухати було неважко: адже єдине, чого потребував мій співрозмовник, — це періодичних кивків головою на знак уваги до його слів. Жебрак уже збирався був викласти подробиці фантастичного плану викрадення дружини Франко, коли я побачив, що дощ ущухає і хмари, здається, потроху пересуваються на північ.

— Уже пізно, — пробурмотів я, підводячись.

Фермін Ромеро де Торрес із похмурим виглядом кивнув і допоміг мені підвестися, вдаючи, що змітає бруд із моєї промоклої одежі.

— Тоді іншим разом, — сказав він покірно. — Боюся, мої балачки мене ж і знищать. Та коли вже я почав говорити... Слухай, ця справа про викрадення... вона повинна залишитися проміж нас, розумієш?

— Не турбуйся. Я німий як могила. І дякую за вино.

Я попрямував до бульварів, зупинився біля входу на площу й озирнувся на квартиру Барсело. У вікнах, омитих дощем, досі не було світла. Тієї миті я волів би ненавидіти Клару — але не міг. Справжня ненависть — це теж мистецтво, якого вчаться роками.

Я заприсягнувся собі, що більше ніколи не бачитимуся з нею, не згадуватиму її імені й років, змарнованих біля неї. Дивно, але мені вдалося заспокоїтися. Злість, що в шию виштовхала мене з дому, кудись зникла; однак я побоювався, що наступного дня вона повернеться з новою силою. Побоювався, що ревнощі та сором поглинуть мене. Але до світанку було ще далеко, й залишалася одна річ, яку я мав зробити, перш ніж повернутися додому з чистим сумлінням.

Вулиця Арко-дель-Театро чекала на мене. Чорна вода на середині вузької вулички збігала в один потік і текла, наче похоронна процесія, далі, до серця кварталу Раваль. Я впізнав старі дерев’яні двері, примхливий фасад, до якого батько привів мене колись на світанку шість років тому, Я зійшов угору сходами й сховався від дощу під дверним навісом. Там тхнуло сечею та гнилою деревиною. «Цієї ночі Цвинтар забутих книжок особливо пахне смертю», — подумав я.

На дверях висіло кільце у вигляді голови диявола — я не пам’ятав цього. Я взяв диявола за роги й тричі постукав. Глухе відлуння прокотилося будинком. Трохи перегодом я постукав знову, тепер уже шість разів, кожен раз був гучніший за попередній, — стукав, доки не заболів кулак. Минуло ще кілька хвилин. Я почав побоюватися: а що, як тут уже нікого немає?.. Я присів навпочіпки біля дверей та витяг з піджака книжку Каракса; розкривши її, я перечитав перше речення, що захопило мене кілька років тому.

Того літа дощило щодня, і хоча люди казали, наче це Бог лютує через те, що мешканці містечка відкрили казино прямісінько біля церкви, я знав, що насправді це — моя провина, тільки моя: адже я навчився брехати, й вуста мої досі промовляють останні слова матері — слова, що їх вона сказала на смертному ложі: «Я ніколи не кохала чоловіка, з яким одружилася. Я кохала іншого, який — так мені сказали — загинув на війні. Знайди його та скажи, що мої останні думки були про нього. Він — твій справжній батько».

Я посміхнувся, пригадавши першу ніч гарячкового читання, закрив книжку й збирався був постукати востаннє, але не встигли мої пальці торкнутися дверного кільця, як великі двері відчинилися — достатньо широко, щоб крізь щілину можна було побачити обличчя сторожа, який тримав гасову лампу.

— Доброго вечора, — привітався я. — Ви Ісак, правда?

Сторож дивився на мене не кліпаючи. Світло гасової лампи наче вимальовувало хижі риси його обличчя в бурштинових та червоногарячих відтінках, надаючи йому разючої схожості з маленьким демоном на дверях.

— Ти — молодший Семпере, — пробурмотів він стомлено.

— Вашій пам’яті можна позаздрити.