Розділ «Стівен Кінг, Пітер Страуб Талісман»

Але було дещо значно гірше за прищемлені пальці: Джек почув тихе шипіння газу, що проходив крізь дренажний клапан барила. Якщо Смоукі під’єднає барило до апарата, а звідти піде піна… або, що навіть гірше, він зніме корок і пиво потужним фонтаном пирсне йому в обличчя…

Краще навіть не думати про це.

Минулої ночі, в четвер, коли він намагався притягнути Смоукі барило, воно завалилося просто на бік. Дренажний клапан вискочив і перелетів через кімнату. Білясто-золота пивна піна потекла по підлозі комірчини до дренажної труби. Джек закляк на місці, переляканий і застиглий, байдужий до волання Смоукі. Це був не «Буш», а «Кінґсленд». Не пиво, а ель королеви.

Саме тоді Смоукі вперше вдарив його — швидкий потужний удар, який відкинув хлопчика на облуплену стіну комірчини.

— Ось твоя зарплата за сьогодні, — сказав Смоукі. — І раджу тобі ніколи більше так не робити, Джеку.

Проте найбільше у фразі «Раджу тобі ніколи більше так не робити» Джека налякав подвійний зміст: тобто в нього буде ще не одна нагода зробити таке; ніби Смоукі Апдайк упевнений, що Джек залишиться тут надовго.

— Джеку, хутчіше!

— Вже йду, — видихнув Джек. Він потягнув візок до дверей комірчини, спиною відчув ручку, повернув її та прочинив двері. Ударився об щось велике, м’яке та пружне.

— Господи, обережніше!

— Упс, вибачте, — сказав Джек.

— Я покажу тобі «упс», гівнюче! — відповів голос.

Джек дочекався, доки важкі кроки біля комірчини не стихли, а тоді знову спробував відчинити двері.

Вузький коридор пофарбовано жовтаво-зеленою фарбою. У ньому смерділо лайном, сцяками та «Тайді Боулом»[85]. То тут, то там виднілися дірки в штукатурці; нерівні графіті розповзалися стінами. Їх намалювали знуджені п’яниці в очікуванні можливості скористатися «ПОЙНТЕРАМИ» чи «СЕТТЕРАМИ»[86]. Найбільший напис на зеленій стіні було нанесено чорним фломастером і, здавалося, він відображав усю нудьгу й безцільну злобу Оутлі: «ВІДПРАВТЕ ВСІХ АМЕРИКАНСЬКИХ НІГЕРІВ І ЖИДІВ ДО ІРАНУ».

Гамір з бару чувся навіть у комірчині; тут він скидався на величезну звукову хвилю, якій не було кінця-краю. Джек ще раз окинув місце над барилом на візку, щоб переконатися, чи не видно його наплічника.

Йому треба було тікати. Треба було. Мертвий телефон нарешті заговорив, закувавши його в капсулу з чорною кригою… це погано. А ще гіршим був Рендольф Скотт[87]. Тобто насправді той кадр не був Рендольфом Скоттом, але виглядав саме, як цей актор із фільмів п’ятдесятих. Смокі Апдайк, певно, ще гірший… хоча Джек уже не був у цьому певен. Особливо відтоді як побачив, що очі схожого на Рендольфа Скотта чоловіка змінювали колір.

Та найгірший — сам Оутлі… Щодо цього Джек був певен.

Оутлі, штат Нью-Йорк, у самому серці округу Дженесі, видавався тепер жахливою пасткою, розставленою для нього… така собі муніципальна «жовта мухоловка». «Мухоловка» — одне з природних див. Легко в неї потрапити. І майже неможливо вирватися.

Перед ним стояв високий чоловік із гігантським пузом, який чекав, доки звільниться вбиральня. Він перекочував з одного кутика рота до іншого пластмасову зубочистку. Джеку спало на думку, що то, певно, він ударив дверима чоловікове черево.

— Гівнюк, — повторив товстун, а тоді двері туалету різко відчинилися. Звідти вийшов чоловік. І на одну бентежну мить його очі зустрілися з Джековими. Цей чоловік скидався на Рендольфа Скотта. От тільки кінозіркою він не був: звичайнісінький різноробочий з Оутлі, що пропивав свою тижневу платню. Потім він поїде звідти на напівоплаченому «мустангу» з розхитаними дверцятама чи, може, на виплаченому на три чверті мотоциклі — великому старому «гарлеї» з наліпкою «КУПУЙ АМЕРИКАНСЬКЕ».

Його очі стали жовтими.