Розділ «Стівен Кінг, Пітер Страуб Талісман»

«Річардів Талісман», — подумав Джек і всміхнувся.

— Джеку, ти хочеш…

— Ні, — відповів Джек. — Зачекай, доки я тебе покличу.

Праворуч він відчинив задні двері й вийшов із машини, а тоді озирнувся на Річарда. Річард зменшився і зіщулився на сидінні, продовжуючи жмакати обкладинку. Він мав дуже нещасний вигляд. Не довго думаючи, Джек на мить повернувся, і поцілував Річарда у щоку. На мить Річард обійняв Джека за шию і притиснув до себе. А тоді відпустив його. Кожен із них нічого не сказав.

Джек рушив до сходів, що вели у нижній вестибюль… а тоді повернув праворуч і ненадовго пішов до краю під’їзної доріжки. Там стояла металева огорожа. За нею потріскані скелі каскадом спадали на пляж. А далі праворуч на тлі темного неба височіли американські гірки «Дивосвіту Аркадії».

Джек повернув обличчя на схід. Вітер проривався крізь англійські сади й відкидав за спину волосся з його чола.

Він тримав кулю в руках, ніби це був дар океану.

Двадцять першого грудня 1981 року хлопчик на ім’я Джек Сойєр стояв там, де води й суша зливаються воєдино і, тримаючи в руках одну цінну річ, вдивлявся в непорушний нічний Атлантичний океан. Того дня хлопчику виповнилося тринадцять років, хоча він забув про це, і був він надзвичайно красивим. Океанічний бриз відкинув з його ясного та чистого чола пасмо, може, трохи задовгого каштанового волосся. Хлопчина стояв там, думаючи про матір і про номери, які вони тут винаймали. Чи вмикатиме вона світло? Джек підозрював, що так.

Джек повернувся, і очі його горіли у світлі Талісмана.

Лілі навпомацки шукала на стіні вмикач тремтливою кістлявою рукою. Вона знайшла його й увімкнула світло. Якби хтось побачив її тієї миті, то йому б захотілося відвернутися. За останній тиждень рак різко взявся за неї, ніби відчував, що може щось завадити йому та зіпсувати всю гульню. Лілі Кавано тепер важила сімдесят вісім фунтів. Шкіра її стала землистою, як пергамент, що обтягнув череп. Коричневі кола під очима назавжди почорніли. Очі в очницях відображали виснажену, гарячкову мудрість. Груди запали. М’язи на руках зникли. На сідницях і стегнах почали з’являтися пролежні. І це ще не все. За останній тиждень вона ще й підхопила запалення легень.

У своєму жалюгідному стані вона, звісно, ж була першим кандидатом на різноманітні респіраторні захворювання. Це могло б трапитися з нею і в кращих умовах… А зараз вони такими справді не були. Нещодавно припинилося нічне дзенькання батарей Альгамбри. Вона не могла сказати, коли саме — час для неї став невизначеним і розпливчастим, як для Джека в салоні «Ельдорадо». Вона лише знала, що тепло зникло тієї ночі, коли вона прогнала чайку, схожу на Слоута.

З тієї ночі Альгамбра перетворилася на порожній холодильник. Склеп, у якому вона скоро помре.

Якщо Слоут відповідав за те, що трапилося з Альгамброю, то він зробив збіса хорошу роботу. Всі зникли. Всі. Не було більше покоївок, що котили коридорами свої дзенькотливі візки. Не було механіка, що постійно насвистував. Не було улесливого портьє. Слоут поклав їх усіх у кишеню і виніс геть.

Чотири дні тому — коли вона не знайшла в кімнаті нічого, що могло б задовольнити навіть її пташиний апетит — вона вилізла з ліжка і повільно спустилася у вестибюль до ліфта. У цю подорож вона взяла з собою стілець, який використовувала як ходунці і на якому час від часу сиділа. Її голова звисала від виснаження. Їй знадобилося сорок хвилин, щоб подолати сорок футів до шахти ліфта. Вона натискала на кнопку, але ліфт не приїжджав. Кнопка навіть не загорялася.

— Бляха-муха, — хрипко пробурмотіла Лілі, а тоді пройшла ще двадцять футів до сходів.

— Гей! — крикнула вона вниз, а тоді закашлялася, перехилившись через стілець.

Може, вони і не чули її крик, але вони стовідсотково мали почути, як викашлюю те, що лишилося від моїх легенів, — подумала вона.

— Але ніхто не прийшов.

Вона знову закричала вдруге, знову зайшлася болючим кашлем, а тоді пішла назад коридором, який видавався їй довгим, наче шосе Небраски[283] ясного дня. Вона не наважувалася спуститися тими сходами ні у вестибюль, ні в «Баранячу полядвицю», ні в кав’ярню, нікуди. І телефони вийшли з ладу. Принаймні телефон у її кімнаті вийшов з ладу, а вона більше не чула жодних дзвінків у цьому мавзолеї. Ризикована гра. Вона не хотіла замерзнути до смерті у вестибюлі.

— Джекі, — пробурмотіла вона, — де тебе в біса но…