Розділ «Джоан Ролінґ Фантастичні звірі і де їх шукати»

Тролі зовні нагадують людей, ходять на двох ногах, їх можна навчити кільком простим словам, але вони тупіші за найтупішого єдинорога і не володіють жодними магічними якостями за винятком дивовижної й надприродної фізичної сили.

Тож виникає запитання: які з цих створінь є «людськими істотами», тобто такими, які заслуговують усіх законних прав і можуть брати участь в управлінні магічним світом, а які — «звірами»?

Перші спроби визначити, які з магічних створінь мають називатися «звірами», були вкрай необдумані.

Згідно з декретом Бердока Малдуна, голови Чаклунської ради[1] в XIV столітті, будь-якому членові магічної спільноти, що ходить на двох ногах, надавали статусу «людської істоти», тим часом як усі інші залишалися «звірами». В дружньому пориві він запросив усіх «людських істот» на саміт з чарівниками для обговорення нових магічних законів і з превеликим жахом виявив свій прорахунок. Уся зала зібрань була вщерть забита ґоблінами, що поприводили з собою стільки двоногих істот, стільки змогли знайти. Ось як описала це Батільда Беґшот в «Історії магії»:

Важко було щось розчути через крякучі крики діріколів, стогони авґурій і невгамовно-пронизливі співи фуперів. У той час, як чаклуни й відьми намагалися вчитатися в документи, розкладені перед ними, довкола, кривляючись і гигочучи, кружляли найрізноманітніші ельфи й феї. З десяток тролів почали трощити залу своїми довбнями, а баби-яги гасали скрізь у пошуках дітей собі на вечерю. Голова ради підвівся, щоб оголосити про початок засідання, але послизнувся на купі залишеного порлоками лайна і з прокльонами вибіг із зали.

Як бачимо, наявність у істоти двох ніг аж ніяк не гарантує, що вона захоче чи зможе брати участь у засіданні чаклунського уряду. Роздратований Бердок Малдун зарікся від подальших спроб залучити до Чаклунської ради усіх нелюдів магічної спільноти.

Малдунова послідовниця, мадам Ельфріда Клеґ, спробувала чіткіше окреслити визначення «людської істоти» в надії нав’язати тісніші контакти з іншими магічними створіннями. «Людськими істотами» вона проголосила тих, хто володіє людською мовою. Відповідно на наступну зустріч було запрошено усіх тих, хто був здатен порозумітися з членами ради. Але знову виникли ускладнення. Тролі, що навчилися від ґоблінів кількох простеньких речень, знову почали трощити залу. Джарви шугали під ногами членів президії ради і норовили кусьнути кожну литку, що траплялася на їхньому шляху. Окрім того, прибула велика делегація привидів (доступ яким за часів Малдуна було заборонено, адже вони не ходили на двох ногах, а ширяли в повітрі). Делегація привидів, однак, покинула зібрання, обурившись, як заявили вони згодом, тим, що «рада безсоромно зосередилась на проблемах живих істот, не враховуючи побажань мерців». Кентаври, які за Малдуна вважалися «звірами», а тепер, згідно з класифікацією мадам Клеґ, стали «людськими істотами», відмовилися прийти на засідання ради на знак протесту проти недопущення русаліїв, які, виринаючи з води, не могли спілкуватися жодною мовою, крім своєї русальської.

Лише 1811 року було узгоджено визначення, які задовольнили більшість магічної громади. Новопризначений міністр магії Ґроґен Стамп видав указ, згідно з яким «людською істотою» вважали «будь-яку істоту, яка володіла достатнім інтелектом для розуміння законів магічної спільноти і несла певну відповідальність за дотримання цих законів».[2] Представників тролів було опитано за відсутності ґоблінів і визнано, що вони не зрозуміли жодного слова; відповідно, не зважаючи на їхню двоногість, їх було класифіковано «звірами»; русаліїв, що спілкувалися за посередництвом перекладачів, було вперше визнано «людськими істотами»; а от фей, ельфів і гномів, попри їхній людиноподібний вигляд, було рішуче віднесено до категорії «звірів».

Зрозуміло, що на цьому питання не вичерпалося. Нам добре відомі кампанії екстремістів, що вимагають класифікувати маґлів «звірами»; ми свідомі того, що кентаври відмовилися від статусу «людських істот» і вирішили залишитися «звірами».[3] Вовкулак, натомість, протягом багатьох років перекидали з підрозділу звірів до підрозділу людських істот і навпаки; зараз, коли пишеться ця книжка, в підрозділі людських істот має свій офіс служба підтримки вовкулак, тоді як бюро вовкулачої реєстрації й загін із відловлювання вовкулак розташовано в підрозділі звірів. Деяких наділених високим інтелектом істот класифікували «звірами» через їхню неспроможність подолати хижацьку натуру. Акромантули й мантикори здатні вести плинні розмови, але при цьому залюбки проковтнуть вас, якщо ви до них наблизитесь.

Сфінкс говорить лише загадками й головоломками і впадає в шал від неправильних відповідей.

Там, де на подальших сторінках з’являтиметься опис звіра, щодо класифікації якого й далі існує непевність, я зазначатиму це окремо.

А тепер перейдемо до питання, що виникає чи не найчастіше, коли відьми й чаклуни заводять мову про магізоологію: чому маґли не помічають цих істот?

Коротка історія маґлівських зіткнень

з фантастичними звірами

Багатьом чаклунам може здатися невірогідним той факт, що маґли не завжди були аж такими невігласами стосовно магічних істот, яких ми так довго і вперто приховували. Навіть побіжний огляд середньовічного маґлівського мистецтва і літератури вказує на те, що до багатьох створінь, яких тепер вважають вигаданими, тоді ставилися як до справжніх. У маґлівських творах того часу з’являються дракони, грифони, єдинороги, фенікси, кентаври, хоча зазвичай їх зображали з майже комічними недоладностями.

Однак докладніше вивчення середньовічного маґлівського бестіарію вказує на те, що більшість магічних звірів або взагалі пройшли повз увагу маґлів, або були помилково потрактовані як інші істоти. Ось розглянемо вцілілий фрагмент манускрипта, написаного таким собі братом Бенедиктом, ченцем-францисканцем із Вустершира:

Сьогодні, пораючись у саду цілющих рослин, я відгорнув кущ базиліку й побачив там велетенського тхора Він не втік і не сховався, як це роблять зазвичай тхори, а стрибнув на мене, поваливши навзнак на землю, і яро заволав: «Забирайся звідси, лисий бовдуре!». Він так хижо вкусив мене за носа, що я ще кілька годин стікав кров’ю. Старший монах ніяк не йняв віри, що я зустрів балакучого тхора, і поцікавився, чи не причастився я часом ріповим вином брата Боніфація. Та оскільки мій ніс досі був розпухлий і кривавив, мене звільнили від вечірні.

Цілком очевидно, що наш друг маґл наштовхнувся аж ніяк не на тхора, як він вважав, а на джарва, який, найімовірніше, саме полював на садових гномів — улюблену свою здобич.

Неправильне розуміння часом буває небезпечнішим за абсолютне невігластво, а маґлівський страх перед будь-яким проявом магії лише підсилювався тим трепетом, який навіювали всілякі істоти, що тинялися на їхніх грядках. Переслідування чаклунів сягнуло в той час небачених масштабів, а поява таких звірів, як дракони чи гіпогрифи лише роздмухувала маґлівську істерію.