Розділ «Рівно північ»

— Заткни свою срану пельку, — гарикнув на нього Ґефні.

Креґ заморгав, а потім задер верхню губу в безпорадно глузливому вищирі.

— Схоже на правду, — тихенько промовила Бетані. — Схоже на те, що ми не в ладу з… з усім.

— Що сталося з екіпажем і пасажирами? — запитав Алберт. Пригніченим голосом. — Якщо літак пролетів наскрізь і ми опинилися тут, що сталося з іншими?

Власна уява вже забезпечила його відповіддю у формі раптової невитравної картини: сотні людей валяться з неба, тріпочуть краватки і піджаки, задираються вгору сукні, відкриваючи пояси для панчіх і нижню білизну, спадає взуття, з кишень випадають авторучки (тобто, ті, що не залишилися в літаку); люди розмахують руками й ногами і намагаються кричати в розрідженому повітрі; люди, після яких залишилися гаманці й сумочки, і дріб’язок монет, і — принаймні в одному випадку — кардіостимулятор. Він побачив, як вони, наче невибухлі бомби, б’ються об землю, плющачи кущі, здіймаючи хмарки кам’янистої пилюки, карбуючи ложе пустелі обрисами своїх тіл.

— Як на мій здогад, вони випарувалися, — сказав Боб. — Розутілилися на прах.

Дайна спершу не зрозуміла; потім вона згадала сумочку тітки Вікі з дорожніми чеками, які в ній так і лишилися, і почала тоненько плакати. Лорел обняла сліпу дівчинку, обхопивши її хрест-навхрест руками за плечі. Тим часом Алберт палко дякував Богові за те, що його матір, передумавши в останній момент, вирішила врешті-решт не супроводжувати його на схід.

— У багатьох випадках їхні речі пропали разом з ними, — продовжував письменник. — Ті, що полишили свої гаманці і сумочки, мабуть, подіставали ці речі під час тієї… тієї Події. Хоча тут важко судити. Що зникло, а що залишилося — наразі я, мабуть, більше, ніж про щось інше, думаю про ту перуку — здається, ні ладу, ні складу цій проблемі не додає.

— Ви правильно кажете, — вклинився Алберт. — Ті хірургічні штифти, наприклад. Я сумніваюся, щоб людина, якій вони належали, витягла їх з коліна чи плеча, аби погратися, бо їй стало нудно.

— Тут я погоджуюся, — сказав Руді Ворік. — Ще рано було для довгого польоту, щоби аж так знудитися.

Бетані подивилася на нього, ошелешена, і вибухнула реготом.

— Я родом з Канзасу, — продовжив Боб, — і ця примха долі приводить мені на згадку ті торнадо, які ми там звикли подеколи переживати влітку. Вони можуть цілком згладити зі світу фермерський будинок, залишивши стояти нужник, або стерти геть стодолу, не порушивши й ґонтини на силосній башті, яка стоїть просто поруч.

— Давайте вже до суті, друже, — озвався Нік. — Не важить, котра саме зараз година, але я не можу позбавитися відчуття, що денний час уже добігає кінця.

Браян згадав про Креґа Тумі, про славетного містера «Я-мушу-потрапити-в-Бостон», як той стояв на вершечку евакуаційної сковзанки і кричав: «Часу обмаль, сер! Часу дуже обмаль, нахер!»

— Гаразд, — погодився Боб. — Отже, суть. Припустімо, що існують такі явища, як проріхи в часі, і ми провалилися в одну з них. Я думаю, ми потрапили в минуле і виявили непривабливу істину щодо подорожей крізь час: ви не можете опинитися в Техаському книгосховищі 22 листопада 1963 року і запобігти вбивству президента Кеннеді; ви не можете подивитися, як будуються піраміди або відбувається розграбування Риму; ви не зможете безпосередньо досліджувати еру динозаврів.

Він підняв долоні, розкинувши руки, немов намагаючись обхопити весь цей безмовний світ, у якому вони опинилися.

— Роздивіться добре довкола, любі мандрівники крізь час. Це минуле. Воно порожнє; воно мовчазне. Це світ — можливо, й всесвіт, — який усім своїм змістом і значенням дорівнює викинутій бляшанці з-під фарби. Я вважаю, ми могли відскочити на абсурдно коротку відстань у часі, можливо, всього лиш на п’ятнадцять хвилин… принаймні, спочатку. Але світ довкола нас, як той годинник, у якого кінчається накрут. Зовнішня інформація для органів чуття тане. Електрика вже зникла. Погода та сама, якою вона була, коли ми зробили стрибок крізь час. Проте, мені здається, що, тимчасом як цей світ втрачає накрут, сам час закручується дедалі тугіше, неначе в спіраль.

— А чи не може це бути майбутнім? — обережно запитав Алберт.

Боб Дженкінс знизав плечима. Раптом він здався дуже втомленим.

— Напевне я не знаю, звичайно — та й звідки мені? — але я так не думаю. Це місце, де ми опинилися, вчувається якимсь старим, дурним, безсилим і безглуздим. Воно вчувається, ну, я не знаю…