Розділ «Рівно північ»

— Персні! — вигукнув він. — Сумочки! Гаманці! Гроші! Хірургічні штифти! Нічого подібного тут нема!

— Правильно, — м’яко проказав Дженкінс. — На сто відсотків правильно. Як ви й кажете, нічого подібного тут нема. Але, коли ми прокинулися в літаку, там такі речі знайшлися, авжеж? Навіть чашка кави і недоїдена данська булочка в кабіні. Еквівалент люльки з тютюном на баку.

— Ви думаєте, що ми перелетіли в інший вимір, так? — спитав Алберт. У голосі його чулося благоговіння. — Просто як у якомусь фантастичному оповіданні?

Голова Дайни схилилася набік, і на мить вона стала вражаюче схожою на Ніппера, собаку зі старих ярликів «Ар-Сі-Ей Віктор»[139].

— Ні, — заперечив Боб. — Я думаю…

— Обережно! — крикнула Дайна. — Я чую якийсь…

Вона спізнилася. Тільки-но Креґ Тумі подолав те заціпеніння, яке його до того стримувало, і почав рухатися, рухався він швидко. Перш ніж Нік чи Браян лише почали розвертатися, він устиг перехопити згином ліктя горло Бетані і вже тягнув її назад. Націливши револьвер їй у скроню. Дівчина зайшлася відчайдушним, пронизливим вереском.

— Я не бажаю її застрелити, але зроблю це, якщо буду змушений, — прохрипів Креґ. — Доправте мене в Бостон. — Очі в нього вже не були порожніми; вони на всі боки стріляли сповненими переляканої, параноїдальної тямучості поглядами. — Ви мене чуєте? Доправте мене в Бостон!

Браян було зробив крок у його бік, але Нік зупинив пілота, поклавши долоню йому на груди, сам не відриваючись очима від Креґа.

— Спокійно, друже, — шепнув він. — Це не є безпечним. Наш приятель зовсім з глузду зсунувся.

Бетані звивалася під напруженою рукою Креґа.

— Ви мене вдавите! Прошу, перестаньте душити мене.

— Що відбувається? — заплакала Дайна. — Що там?

— Ану припини! — прикрикнув Креґ на Бетані. — Припини смикатися! Ти змусиш мене зробити те, чого я не бажаю робити! — Він притис дуло револьвера їй до скроні. Вона продовжувала вириватися, і Алберт раптом усвідомив, що вона не знає, що в того револьвер — навіть коли він притис їй його до голови, вона цього не зрозуміла.

— Припиніть, дівчино! — різко промовив Нік. — Припиніть відбиватися!

Уперше у своєму свідомому житті Алберт відчув, що він не просто думає як Аризонський Юдей, але, мабуть, отримав і змогу діяти, як той міфічний персонаж. Не відриваючи очей від психопата у светрі під горло, він почав повільно піднімати свій скрипковий футляр. Розчепивши пальці на ручці, він обома руками стиснув шийку футляра. Тумі на нього не дивився; його очі швидко перебігали між Браяном і Ніком, і руки він мав повними справ — і то в буквальному сенсі — зайняті Бетані.

Я не бажаю її застрелити… — знову почав Креґ, та тут його рука підстрибнула, це Бетані збрикнула, своїм задом вгативши йому в промежину. І вмент вчепилася зубами йому в зап’ястя.

— Ой! — заверещав Креґ. — Ой-ой-ой!

Його тиск послабшав. Бетані пірнула йому під руку. В ту мить, як Тумі націлював револьвер на Бетані, вперед з піднятим скрипковим футляром рвонув Алберт. Обличчя Тумі було викривленим у гримасі болю і люті.

— Алберте, ні! — гаркнув Нік.