Розділ «Рівно північ»

Тому Дайна не сказала нічого.

Лорел поцілувала дівчинку в щоку. Шкіра під губами була гарячою.

— Не бійся, любонько. Наш політ продовжується гладенько-гладесенько — хіба ти цього не відчуваєш? — і всього за кілька годин ми будемо в безпеці знову на землі.

— Це добре. Хоча я б хотіла, щоб і тітка Вікі була тут. Де вона, як ви думаєте?

— Не знаю, любонько, — відповіла Лорел. — Аби ж то знати.

Дайна знову подумала про обличчя, які побачив той крикливий чоловік: злі обличчя, жорстокі обличчя. Вона подумала про своє обличчя, яким він його сприймав: по-свинячому захланний дитячий писок з очицями, прихованими за величезними чорними лінзами. На цьому її хоробрість урвалася, і дівчинка почала ридати хрипкими, болісними схлипами, які краяли Лорел серце. Жінка міцно обнімала дівчинку, бо це було єдиним, що вона могла придумати, а невдовзі вже плакала й сама. Так вони проплакали разом хвилин з п’ять, а потім Дайна почала знову заспокоюватись. Лорел поверх малої поглянула на стрункого юнака, чиє ім’я було чи то Алберт, чи Алвін, точно вона не запам’ятала, і побачила, що очі у нього також вологі. Він перехопив її погляд і поспішно опустив очі собі на руки.

Дайна видала останній судомний схлип, а потім просто лягла, поклавши голову на груди Лорел.

— Гадаю, плачем тут не допоможеш, еге ж?

— Так, гадаю, що ні, — погодилась Лорел. — Чому б тобі не спробувати заснути, Дайно?

Дайна зітхнула — такий сльозливий, нещасний звук.

— Не думаю, що я зможу. Я вже поспала.

«І не кажи», — подумала Лорел. А рейс № 29, продовжуючи летіти на висоті 36 000 футів над темним тілом Америки, просувався зі швидкістю понад п’ятсот миль на годину на схід.

---

Розділ 3

---

Дедуктивний метод. Випадковості і статистика. Уявлені можливості. Тиск у проваллях. Проблема Бетані. Зниження починається. 1

— Десь з годину тому ця мала дівчинка сказала дещо цікаве, — раптом озвався Роберт Дженкінс.

На той час та маленька дівчинка, попри власні сумніви щодо своєї на це спроможності, вже знову спала. Алберт Кавснер також куняв, можливо, щоб знову повернутися на ті самі легендарні вулиці Тумстона. Він дістав був свою скрипку з горішнього багажного відсіку, і тепер вона лежала в нього на колінах.

— Ха! — вигукнув він і випростався.

— Перепрошую, — промовив Дженкінс, — ви вже дрімали?

— Аж ніяк, — відповів Алберт. — Зовсім нема сну. — Й на доказ цього він обернувся до Дженкінса своїми величезними, почервонілими очиськами. Під обома залягли темні тіні. Дженкінс подумав, що хлопець трішки схожий на єнота, якого хтось налякав, коли той грабував сміттєві баки. — А що вона сказала?

— Дівчинка сказала міс Стівенсон, що навряд чи зможе заснути, бо вже виспалася. Раніше.

Алберт ненадовго задивився на Дайну.