Розділ «VII»

Аж дивно, що Канторек досі не луснув від напруги, а надто тепер, коли почалися гімнастичні вправи; Міттельштедт чудово копіює свого вчителя, підтримуючи його під зад, щоб він як належить рівно тримав підборіддя, підтягуючись на перекладині, та ще й сипле мудрими сентенціями. Саме так колись поводився з ним Канторек.

Потім Міттельштедт дає дальші розпорядження по службі:

— Канторек і Бетгер, по хліб! Візьміть із собою тачку.

За кілька хвилин обидва вирушають із тачкою до воріт.

Канторек похнюплений, лютий, а швейцар радий, що загадали легку роботу.

До пекарні їм обом доведеться йти через усе місто туди й назад.

— Вони вже кілька днів туди ходять, — посміхається Міттельштедт. — А в місті вже дехто тільки й чекає на них помилуватися.

— Чудово! — кажу я. — А він іще не скаржився?

— Пробував. Наш командир боки рвав, як почув цю історію. Він ненавидить учителів. До того ж я впадаю за його дочкою.

— Канторек може завалити тебе на екзаменах.

— Чхав я на це, — відмахується Міттельштедт. — Його скаргу поклали під сукно, бо я зумів довести, що здебільшого призначаю його на легку роботу.

— А чи не міг би ти його так прикрутити, щоб йому білий світ в очах потемнів?

— Такого дурня? Не варто, — відказує Міттельштедт шляхетно й великодушно.

Що таке відпустка? Непевний час, після якого все стає ще важчим. Уже й тепер розлука раз у раз нагадує про себе. Мати мовчки дивиться на мене. Вона рахує дні, це я знаю, вранці вона особливо сумна. Знову минув один день. Вона сховала мій ранець — він їй неприємний, бо нагадує про розлуку.

Час спливає швидко, коли обсідають думки. Я примушую себе встати й піти провести сестру. Вона поспішає до бойні, щоб купити кілька фунтів кісток. Це чимала підтримка, і з самого ранку люди стають там у чергу. Дехто падає непритомний.

Нам не щастить. Змінюючи одне одного, ми чекаємо три години, та черга вже розходиться. Кістки кінчилися.

Добре, що мені видають пайок. Я несу його матері, тож тепер ми харчуємося трохи краще.

Дні стають дедалі важчі, очі в мами — дедалі сумніші. Ще чотири дні. Мені треба сходити до Кеммеріхової матері.

Цього не можна описати. Розповісти про жінку, що тремтить, плаче, термосить мене й кричить:

— Чого ж ти живий, а він помер?