Розділ «Після»

Ходжес тисне руку.

— Називай мене Білл. Зараз нумо, посміхайся в камеру.

На протилежному березі він зупиняється й дивиться назад. За вказівкою фотографа Піт сидить навпочіпки, поклавши одну руку на потерту кришку скрині. Класична поза господаря, вона нагадала Ходжесу світлину, на яку натрапив одного разу, це був Ернест Гемінґвей, що присів поруч із убитим ним левом. Але на обличчі Піта немає й натяку на пихату, усміхнену, обмежену впевненість у собі. Обличчя Піта каже: «Мені це ніколи не належало».

«Збережи цю думку, хлопче, — думає Ходжес, прямуючи до машини. — Збережи цю думку».

Він сказав Піту, що на нього чекає одна справа. Це не зовсім так. Він міг би сказати, що на нього чекає робота, але й це не зовсім так. Хоча це було б ближче до істини.

Незадовго до того, як він вийшов із дому на зустріч з Пітом, йому зателефонувала Беккі Хелмінгтон із клініки травматичних уражень мозку. Щомісяця він виплачує їй невелику суму, щоб вона розповідала йому про стан Брейді Хартсфілда, пацієнта, якого Ходжес називає «мій хлопчик». Ще вона повідомляє йому про все незвичайне, що відбувається у відділенні, і передає останні чутки. Раціональний розум Ходжеса наполягає на тому, що всі ці чутки, не мають сенсу, що за ними нічого немає, і що для будь-якої події можна знайти раціональне пояснення, але його розум це не тільки раціональна верхівка. Під нею тягнеться цілий підземний океан — він вважає, що в кожної людини в голові є такий океан, — у якому плавають дивні істоти.

— Як син? — запитує він Беккі. — Сподіваюся, останнім часом не падав із дерев?

— Ні. У Роббі все відмінно. Уже читали сьогоднішню газету, містере Ходжес?

— Ще навіть не діставав її з сумки. — У цій новій ері, коли все доступно за один клік через інтернет, трапляються дні, коли він зовсім не дістає газети з сумки, і та стоїть поряд з «Лей-Зі-Боєм», як покинута дитина.

— Загляньте в розділ міських новин. На другу шпальту. Потім передзвоніть мені.

За п’ять хвилин.

— Святий Боже, Беккі!

— От і я так само подумала. Вона була дивовижною дівчиною.

— Ви сьогодні у відділенні?

— Ні, я зараз у сестри гостюю, на півночі штату. Вирішили разом провести вікенд. — Беккі ненадовго замовкає. — Узагалі-то, я подумувала, коли повернуся, перевестися у відділення інтенсивної терапії в головному корпусі. Там зараз є місце, і я втомилася від доктора Бабіно. Правду кажуть: іноді неврологи бувають більш божевільними, ніж їхні пацієнти. — Помовчавши, вона додає: — Я б сказала, що й від Хартсфілда втомилася, але це буде не зовсім правильно. Якщо чесно, я його трохи боюся. Так само, як боялася місцевого будинку з привидами, коли була маленькою.

— Справді?

— Ага. Я знала, що там немає привидів, але, з іншого боку, що, якщо вони там були?

Ходжес прибуває до шпиталю на початку третьої, і цього передсвяткового дня клініка травматичних уражень мозку здається як ніколи безлюдною. У кожному разі, у денний час.

Чергова сестра — на бейджику зазначено: Норма Вілмер — дає йому відвідувацький пропуск. Прикріплюючи його до сорочки, Ходжес говорить мимохідь:

— Я чув, у вас у відділенні вчора сталася трагедія.