Розділ «Стівен Кінг Чотири сезони»

— Зате нам дістанешся ти, — пообіцяв Ейс. На його обличчя повернулася усмішка. — Ти ж у курсі, га? Ще й як дістанешся. Ми тебе покалічим. У лікарню, блять, тебе заберуть із відкритими переломами, нахуй. Чесно.

— Ой, пиздуй додому й мамку свою знов потрахай. Я чув, їй подобається, як ти їй стромляєш.

Ейсова усмішка застигла, мов заморожена.

— Я тебе вб’ю. Ніхто не сміє насміхатися з моєї матері.

— Я чув, твоя мамка за бакси дає, — поінформував його Крис. Ейс пополотнів, став майже так само страшенно блідий, як і Крис. А Крис додав: — А ще чув, вона робе мінет за пару монет для музичного автомата. Я чув…

І тут з усією силою раптово повернулася буря. Тільки замість зливи з неба посипав град. Замість перешіптуватись чи розмовляти, ліс ожив барабанним дробом із джунглів, як їх зображають у дешевих фільмах категорії B, — то величезні градини бумкали об стовбури дерев. Я відчув, як по плечах луплять жалючі камінці, наче їх жменями з неба жбурляє якась наділена інтелектом лиха сила. Та стократ гіршим було те, що град став бити по Рею Браверу, який лежав горілиць, ляскав по його обличчю і знову нам про нього нагадав, про його жахливу й нескінченну терплячість.

Першим підірвався Верн. Із лементом він кинувся нагору, на залізничний насип, і великими кроками вмить його подолав. Тедді тримався ще хвилину, а потім побіг слідом за ним, здійнявши руки над головою. З того боку, де топталися старші хлопці, Вінс Дежарден незграбно пірнув під найближчі дерева, а за ним і Кудлатий Браковіч. Але інші не зрушили з місця, і Ейс знову вишкірився.

— Ґорді, не йди, — тихим тремким голосом попрохав Крис. — Залишся зі мною.

— Я тут.

— Уперед, — сказав Крис Ейсу. Усе тремтіння магічним чином випарувалося з його голосу. Він говорив так, наче повчав дурнувате немовля.

— Ми тебе дістанемо, — відповів Ейс. — Не думай, що ми забудем, бо ми не забудем. Ти, малий, круто облажався.

— Гаразд. А тепер ідіть, іншим разом дістанете.

— Ми тебе, Чемберз, підстережемо. Ми…

— Пішли геть звідси! — заволав Крис і націлив пістолет. Ейс відступив назад.

Ще хвилину він вивчав Криса поглядом, потім кивнув і розвернувся.

— За мною, — наказав він решті. Та знов озирнувся через плече, щоб ще раз подивитися на Криса й на мене. — До зустрічі.

Вони зникли за лісосмугою, що відокремлювала болітце від дороги. А ми з Крисом стояли цілковито нерухомо — попри той град, що по нас шпарив, до почервоніння обпікав шкіру й збирався коло ніг у кучугури літнього снігу. Ми стояли та слухали, і крізь ’каліптичне бушування граду об стовбури дерев почули, як заводяться дві машини.

— Стій, де стоїш, — сказав Крис і пішов через болото на той бік.

— Крисе! — запанікував я.

— Так треба. Будь тут.