Розділ «Частина четверта»

Дивна річ — сидіти за сніданком щоранку з п’ятнадцятирічною тобою. У неї такі самі погані манери, вона так само щосили закочує очі, як робила ти, коли тобі про це казали. Вона сидить за столом, підібгавши під себе ноги, кістляві коліна стирчать на обидва боки, точно як у тебе. Вона робить таке саме замріяне обличчя, коли занурюється в музику чи думки. Вона не слухає. Вона вредна й дратує. Вона співає, постійно й фальшиво, так само, як мама. Вона сміється, як наш батько. Вона цілує мене в щоку щоранку, перш ніж іти в школу. Я не можу замиритися з тобою, попросити пробачення за все, що я зробила неправильно, — за відмову слухати тебе, упертість у поганій думці про тебе, нездатність допомогти тобі, коли ти була в розпачі, за відмову навіть намагатися любити тебе. Оскільки я нічого не можу зробити для тебе, то я постараюся відшкодувати все актом материнства. Багатьма актами материнства. Я не могла бути сестрою для тебе, але я буду намагатися бути матір’ю твоїй дитині.

У моїй маленькій акуратній квартирі на районі Стоук Ньюїнгтон вона щодня влаштовує гармидер. Потрібно величезне зусилля, щоб не турбуватися і не впадати в паніку від хаосу. Але я намагаюся. Я не забуду безстрашну версію себе, яка вийшла на поверхню, коли я вела розмову з батьком Ліни; я хотіла б, щоб ця жінка поверталася до мене. Я хотіла б мати більше такої жінки в мені, більше тебе в мені, більше Ліни. (Коли Шон Таунсенд підвіз мене додому в день твого похорону, він сказав мені, що я на тебе схожа, а я заперечувала, казала, що я анти-Нел. Раніше я пишалася цим. Тепер — ні.)

Я намагаються отримати задоволення у житті з твоєю дочкою, бо вона — моя єдина сім’я, яка в мене є, чи й буде, зараз. Я задоволена нею, і мені спокійно, що чоловік, який убив тебе, помре у в’язниці, не надто довго йому лишилося. Він платить за те, що він зробив зі своєю дружиною, сином і з тобою.

Патрікові вже не снилася дружина. Тепер йому снився інший сон, у якому той самий день у домі розгортався по-різному. Замість того, щоб зізнатися детективу, він бере ніж зі столу, ніж для чищення овочів, і вганяє в серце їй, а коли з тією все скінчено, то робить те саме з сестрою Нел Ебботт. Хвилювання його наростає і наростає, доки він відчуває задоволення, він витягує ніж з грудей сестри і дивиться угору — а там Гелен, яка спостерігає за ним, сльози течуть по її щоках, а з рук капає кров.

— Тату, ні, — каже вона. — Ти її лякаєш!

Прокидаючись, він завжди думав про обличчя Гелен, про її вражений вираз, коли він сказав їм, що він зробив. Він був радий, що не бачив реакції Шона. Коли його син повернувся до Бекфорда того вечора, Патрік уже в усьому зізнався. Шон прийшов відвідати його один раз, під час попереднього ув’язнення. Патрік сумнівався, що він прийде знову, і це розбивало батьківське серце, адже все, що він зробив, ті історії, які він розповідав, і життя, яке він побудував — це все було для Шона.

Я не той, ким себе вважаю.

Я не був тим, ким себе вважав.

Коли все почало ламатися, коли я почав зраджувати, а Нел говорила те, чого вона не мала казати, я щосили втримував свій світ цілісним, повторюючи: Усе — таке, воно є, як воно завжди було. Ніщо не може змінитися.

Я був дитиною матері-самогубці й хорошого чоловіка. Коли я був дитиною матері-самогубці й хорошого чоловіка, я став поліцейським; я одружився з гідною та відповідальною жінкою і прожив гідне й відповідальне життя. Це було просто, це було зрозуміло.

Були сумніви, звичайно. Мій батько сказав мені, що після того, як померла моя мати, я не говорив протягом трьох днів. Але у мене були спогади — те, що я вважав спогадами — як я говорив із доброю, славною Джинні Сейдж. Вона відвезла мене до себе в ту ніч, чи не так? Хіба ми не сиділи, не їли тости із сиром? Хіба я не говорив їй, що ми поїхали до річки в машині разом. «Разом? — питала вона мене. — Усі троє?» Я подумав, що краще було не говорити нічого взагалі, тому що я не хочу, аби щось вийшло неправильно.

Я думав, що я пам’ятав нас трьох у машині, але мій батько сказав мені, що то був страшний сон.

У тому сні мене розбудила не гроза, а крик батька. І матері теж, вони говорили одне одному погані слова. Вона: невдаха, дикун! він: шльондра, повія, ти не гідна бути матір’ю! Я почув різкий звук, ляпас. І тоді ще якісь звуки. А потім тишу.

Просто дощ, грозу.

Потім стілець зарипів по підлозі, відчинилися задні двері. У тому сні я прокрався вниз по сходах і став під дверима кухні, затамувавши подих. Я знову почув голос батька: тихе бурмотіння. І щось іще: скавчання собаки. Але у нас не було собаки. (У тому сні я згадав: може, мої батьки сварилися, бо моя мати принесла бездомного собаку? Вона могла.) У страхітті, коли я зрозумів, лишився сам у будинку, то вибіг надвір, і мої батьки були там, вони сідали в машину. Вони залишали мене. Я запанікував, я побіг з криком до машини й заліз. Мій батько витяг мене з криком і лайкою. Я чіплявся за ручку дверцят, я відбився ногами, плювався, укусив батька за руку. У тому сні нас було троє в машині: за кермом мій батько, спиною до мене, а моя мати на пасажирському сидінні, не сидить правильно, а прихилилася до дверей. Коли ми різко повернули, вона поворухнулася, її голова завалилася на правий бік, так що я міг бачити її, я бачив кров на голові й на щоці. Я міг бачити, що вона намагається говорити, але не міг зрозуміти, що вона говорить, її слова звучали дивно, ніби вона говорила мовою, якої я не розумів. Її обличчя теж мало дивний вигляд: однобоке, рот перекривлений, очі білі, немов закочені. Язик у неї вивалився з рота, як у собаки; рожева, піниста слина текла з кутика рота. У страшному сні вона потягнулася до мене й торкнулася моєї руки, і я злякався, я втиснувся у спинку сидіння й притулилася до дверей, намагаючись відсунутися від неї якомога далі.

Батько сказав: те, що мати тяглася до мене, — це був страшний сон, Шоне. Це не була дійсність. Це як тоді, коли ти казав, що пам’ятаєш, як ми з мамою їли копченого оселедця у Крестері, але тоді тобі було всього три місяці. Ти казав, що згадав ту коптильню, але це було тільки тому, що ти бачив фотографію. Ось і тут подібне.

Це було логічно. Це не було особливо добре, але принаймні мало сенс.

Коли мені було дванадцять, я ще згадав дещо. Я згадав грозу, як вибіг на дощ, але цього разу мій батько не сідав у машину, він садовив мою матір у неї. На пасажирське сидіння. Це згадалося дуже чітко: це, схоже, не було частиною страхіття — то був інакший спогад. У цьому я боявся, але це був інший вид жаху, менш нутряного, ніж я відчував, коли мати потягнулася до мене. Цей спогад мене тривожив, тому я запитав про це тата.

Він вивихнув мені плече, кинувши мене об стіну, але те, що трапилося потім, лишилося назовсім. Він сказав, що йому потрібно дати мені урок, тому він узяв ніж для м’яса й акуратно провів лезом по моєму зап’ястю. Це було попередження. «Це щоб ти пам’ятав, — сказав він. — Так ти вже ніколи не забудеш. Якщо ж забудеш, наступного разу різатиму по-іншому.» Він приставив вістря ножа до правого зап’ястя, де починалася моя долоня, і поволі провів до ліктя.

«Ось так. Я не хочу обговорювати це знову, Шоне. Ти це знаєш. Ми вже говорили про це достатньо. Ми більше не розмовляємо про твою матір. Те, що вона зробила, — це ганебно!»