Розділ «Борва мечів»

— Є ще один, — нагадала Ар’я.

Зброєносець висмикнув ножа зі свого живота і намагався спинити кров руками. Коли Хорт підсмикнув його на ноги, він заверещав і забелькотів, як мала дитина.

— Милосердя! — рюмсав малий. — Благаю вас, не вбивайте! Матінко, змилуйся!

— То я тобі схожий на твою срану матінку? Га?!

Хорт сливе втратив людську подобу, не те що схожість із чиєюсь матір’ю. Він повернувся до Ар’ї та мовив:

— Цього ти теж убила, бачиш? Ніж у кишках — то вже край, йому не жити. Але й помирати доведеться довгенько.

Хлопець його, здавалося, не чув.

— Я прийшов до дівчат, — скавучав він, — зробитися чоловіком… Полько сказав… о боги, благаю, відвезіть до замку, до маестра… знайдіть маестра, батько має гроші… я ж до дівчат… змилуйтеся, ваша лицарська вірносте…

Хорт уперіщив йому такого ляща по мармизі, що малий знову болісно верескнув.

— Було мене лицарем звати, шмаркачу! — І повернувся до Ар’ї. — Він твій, дівчисько-вовчисько. Роби, що знаєш.

Так, Ар’я знала, що робити. Вона пішла до Полівера і стала на коліна у його кров — розстібнути паса з мечем. Коло кинджала в нього висів тонкий клинок — задовгий для ножа, закороткий для справжнього великого меча… та для її руки саме такий, як треба.

— Пам’ятаєш, де серце? — запитав Хорт.

Ар’я кивнула. Зброєносець вирячив круглі очі й застогнав:

— Милосе…

Голка ковзнула йому між ребер і подарувала жадане милосердя.

— Гаразд, — прохрипів Сандор, кривлячись од болю. — Якщо ці троє шльондрують у тутешніх краях, то на додачу до Гаренголу Грегор має тримати брід. Диви, ще припхаються інші його звірятка… а ми їх на сьогодні вже досить нарізали.

— То куди зараз? — запитала Ар’я.

— До Солепанви. — Сандор важко сперся великою долонею їй на плече, щоб не впасти. — Дістань вина, вовчисько. І гроші з них позбирай, стануть у пригоді. Якщо у Солепанві є кораблі, попливемо до Долини морем.

Вуста його смикнулися, скривилися; кров рясніше потекла звідти, де було вухо.

— Мо’, тітка Ліза ще й одружить тебе з малим Робертом. Ото гульну на вашому весіллі!