Розділ «Борва мечів»

Її руки допомагали йому спрямуватися, куди треба.

— Так! — вимовила Серсея, коли він встромився. — Так, братику, любий мій братику, так, саме так, ось ти вдома, ти мій, ти вдома, ти вдома!

Вона цілувала йому вухо, пестила коротке колюче волосся. Хайме загубився у її плоті, слухав биття її серця у лад зі своїм власним, відчував вогкість од крові та сім’я там, де вони з’єдналися у одне.

Щойно вони скінчили, як королева мовила:

— Пусти! Якщо нас отак застукають…

Неохоче він відкотився убік і допоміг їй злізти з вівтаря. Світлий мармур забруднився кров’ю. Хайме витер її рукавом, нахилився і позбирав свічки, скинуті ним на підлогу. На щастя, усі вони згасли, коли падали. «Якби септ від них загорівся, я, далебі, ще й не помітив би.»

— Ми вчинили дурницю. — Серсея опорядила на собі сукню. — Батько ж тут, у замку… Хайме, ми мусимо берегтися!

— Та втомився я вже на смерть берегтися. Таргарієни одружували братів із сестрами, а нам чому не можна? Виходь за мене заміж, Серсеє. Стань перед державою і прокажи, що хочеш мене собі за чоловіка. Ми зіграємо весілля і нарядимо замість Джофрі ще одного сина.

Серсея відступила назад.

— Мені не смішно!

— Ти чула, як я сміявся?

— Невже у Водоплині ти лишив рештки розуму? — В голосі її з’явилася гострота. — Престол і корона Томена походять від Роберта. Ти мусиш це пам’ятати!

— То хай сяде князем у Кастерлі-на-Скелі. Невже йому мало? Батько хай сидить на престолі. А мені потрібна лише ти.

Він спробував торкнутися її щоки, але старих звичок буває важко позбавитися — угору піднялася правиця. Серсея відсахнулася від пенька.

— Не смій… що ти таке кажеш? Ти лякаєш мене, Хайме. Не кажи дурниць. Одне хибне слово, і ми втратимо усе. Що з тобою зробили в полоні?!

— Відрубали руку.

— Ні, не лишень це! Ти став якийсь інакший. — Вона ступила крок назад. — Побалакаємо потім. Хоча б уранці. Сансини покоївки сидять у башті, я мушу їх допитати… а ти мусиш піти до батька.

— Я подолав тисячі верст, аби повернутися до тебе, і дорогою втратив кращу частину себе. А ти кажеш мені піти.

— Так, ти мусиш піти! — сухо повторила вона, відвертаючись.

Хайме зав’язав штани і пішов, як йому наказали. Незважаючи на втому, спати він не міг — адже його ясновельможний панотець напевне вже знав, що син повернувся до міста.