Розділ «Пауло Коельйо Шпигунка»

Сонце, котре на той момент уже піднялося на небосхилі, осяяло полум’я й дим, який піднімався від гвинтівок. Коли прогриміла черга пострілів, солдати одразу ж синхронно поставили гвинтівки на землю.

Мата Харі ще хвильку залишалася на ногах. Вона не померла так картинно, як показують у фільмах, коли розстрілюють людей. Вона не впала ані вперед, ані назад і не звела, не розкинула руки. Здавалося, що жінка знепритомніла сама по собі, так і залишившись із піднятою головою та розплющеними очима. Один із солдатів знепритомнів.

Її коліна підкосилися, і тіло завалилося на правий бік. Усе ще зігнуті ноги вкривала шуба. Так вона й завмерла, повернувши обличчя до неба.

Третій офіцер, якого супроводжував лейтенант, дістав револьвер із кобури, котра висіла в нього на грудях, і рушив до нерухомого тіла.

Він нахилився й приставив ствола до скроні шпигунки, намагаючись не торкнутися її шкіри. Потім натиснув на гачок і всадив їй кулю в голову. Повернувшись до присутніх, офіцер урочисто промовив:

— Мата Харі мертва.

Частина 1

Шановний метре Клюне,

я не знаю, що станеться наприкінці цього тижня. Я завжди була оптимістичною жінкою, однак час робить мене самотньою та сумною.

Якщо все буде так, як я думаю, ви ніколи не отримаєте цього листа. Мене помилують. Зрештою, сенсом усього мого життя було підтримання зв’язків із впливовими людьми. Тому я збережу цей лист, щоб одного дня моя єдина дочка могла прочитати його й зрозуміти, якою була її мати.

Однак, можливо, я помиляюся. Я не плекаю великої надії, що ці аркуші, на котрі витратила останній тиждень свого земного життя, збережуться. Я завжди була реалісткою й знаю, що адвокат після закриття справи одразу береться до наступної, не озираючись назад.

Уявляю, що тоді відбуватиметься; ви — людина дуже зайнята, котра здобула популярність, захищаючи військову злочинницю. Під вашими дверима стоятиме натовп і благатиме взятися до їхніх справ. Хоч ви й зазнаєте поразки, однак також отримаєте й широку рекламу. Ви зустрічатиметесь із журналістами, котрих цікавитиме ваша версія подій, і ходитимете до найдорожчих ресторанів цього міста. Ваші колеги дивитимуться на вас із повагою й заздрістю. Ви знаєте, що ніколи не було жодних конкретних доказів проти мене, а лише маніпуляції з документами. Але ви ніколи не зможете визнати публічно, що дали померти невинній людині.

Невинній? Мабуть, це не зовсім те слово. Я втратила невинність, щойно моя нога ступила на землю цього міста, яке я дуже люблю. Я думала, що могла маніпулювати тими, хто хотів знати державні секрети; я думала, що німці, французи, англійці й іспанці ніколи не мали сили мені опиратися, а завершилося все тим, що зманіпулювали мною. Я уникла покарання за злочини, які скоїла, оскільки в більшості випадків моя провина полягала лише в тому, що я була емансипованою жінкою у світі, керованому чоловіками. Мене засудили за шпигунство, тоді як усі мої дії — це поширення пліток у салонах вищого світу.

Так, я перетворювала ці плітки на «секрети», оскільки хотіла здобути гроші й владу. Однак ті, хто зараз мене звинувачує, знали, що я не розповідала нічого нового.

Шкода, що ніхто ніколи про це не дізнається. Ці конверти напевне зберігатимуться в надійному місці — у якомусь запорошеному архіві, заповненому іншими справами. Можливо, іноді їх вийматимуть, коли наступник або наступник наступника вирішить очистити простір і викинути давні справи.

На той час моє ім’я вже забудеться. Але я пишу не для того, щоби мене пам’ятали. Усе, чого я хочу, — зрозуміти себе. Чому? Як могли засудити до смерті за таку малу провину жінку, яка впродовж багатьох років отримувала все, чого бажала?

Я озираюся на своє життя й розумію, що пам’ять — це річка, котра завжди тече назад.

Спогади сповнені примх, картинок пережитих подій, від яких перехоплює подих, від найменшої дрібниці, від незначного шереху. До моєї камери долинає аромат свіжого хліба, і це нагадує часи, коли я була вільною й могла відвідувати кафе. Це руйнує мене більше за страх смерті чи самотності, у якому я зараз живу.

Спогади приходять не самі, а з демоном, ім’я якому Меланхолія. О, цей демон дуже жорстокий, від нього не втекти. Слухати, як співає ув’язнена, отримувати поодинокі листівки від прихильників, які ніколи не дарували троянд і жасмину, згадувати підмостки в якихось містах… Речі, що минали тоді непомітно, — оце й усе, що тепер залишилося мені від тієї чи іншої країни.