Розділ «ТЕХАНУ»

— Ти не заходив до сестри?

— Ні, — відповів він байдужо.

— Кремінь помер три роки тому, — сказала Тенар. — Від паралічу. Просто в полі, на стежці. Його знайшов Ясновод.

Запала тиша. Він не знав, які слова сказати, а може, і не мав тих слів.

Тенар поставила перед Іскриком тарілку. Хлопець накинувся на їжу, тому одразу ж довелося бігти по добавку.

— Відколи ж ти не їв?

Іскрик тільки знизав плечима.

Тенар сіла за стіл навпроти сина. Світло передлітнього сонця лилося у вікно перед столом і падало на мідну решітку вогнища.

Нарешті Іскрик відсунув від себе тарілку.

— І хто тут тепер порядкує на господарстві? — поцікавився він.

— Сину, а тобі що до того? — запитала Тенар, лагідно, але сухо.

— Бо воно моє, — відповів він таким самим тоном.

За хвилинку Тенар підвелася і прибрала за ним посуд.

— Авжеж, твоє.

— Ні, звичайно, тобі не конче йти звідси, — сказав він, мабуть, намагаючись пожартувати. Проте дотеп вийшов дуже незграбний. — Старий Ясновод ще тут?

— Усі ще тут. І чоловік, якого звати Яструбом, і дівчинка, яку я прийняла. Тут. У домі. А ти спатимеш у кімнаті на горищі. Я принесу драбину. То як, залишишся?

— Та можна...

Достоту так двадцять років тому відповідав на її запитання Кремінь. Ніколи не скаже ні "так", ні "ні", неначе вона не мала жодного права взагалі про щось його запитувати. Його свобода ґрунтувалась на її невіданні. "Вбога, благенька свобода", — подумала Тенар.

— Бідний хлопчику, — промовила вона. — Команду твою розігнали, батько помер, а в домі повно незнайомців — і про все це ти дізнаєшся за один день. Тобі знадобиться якийсь час, щоби до цього звикнути. Вибач мені, сину. Але я рада твоєму приїзду. Я часто згадувала тебе — в морі, в бурю, взимку.

Іскрик мовчав. Він не вмів ні давати, ні приймати. Хлопець відсунув стілець і вже підводився з-за столу, коли зайшла Терру. Заклякнувши на місці, він втупився у дівчинку.