Розділ «ТЕХАНУ»

ШЛЯХ ДО СОКОЛИНОГО ГНІЗДА

Минуло більше року. Стояли спекотні ясні дні після свята Довгого Танцю. З північних гір у Серединний Діл спустився посланець і почав розпитувати, де живе вдова Ґоя. Люди в селі показали йому дорогу, і пополудні він уже був у Дубівцях. То був гостролиций швидкоокий чоловік. Він кинув погляд на Ґою, на овець у кошарі за її спиною і сказав:

— Славні ягнята. Мене послав до тебе маг Ре-Альбі.

— Він послав тебе? — недовірливо перепитала спантеличена Ґоя.

Досі Оґіон, коли хотів її побачити, знаходив куди меткіших посланців: тоді вона чула орлиний поклик, або навіть голос самого мага, який, тихенько промовляючи її ім'я, запитував: "Ти прийдеш?"

Посланець кивнув головою.

— Він хворий, — пояснив чоловік і запитав: — А чи не могла б ти продати кількох ярочок з твоєї отари?

— Могла би. Якщо тебе цікавлять ягнята, можеш погомоніти з вівчарем. Он там, біля огорожі. Якщо хочеш, то можеш тут повечеряти і переночувати, але я вже мушу вирушати.

— Проти ночі?

Тепер у її дещо глузливому погляді вже не було й крихти збентеження.

— А чого баритися? — відповіла Ґоя.

Вона перекинулася кількома словами зі старим пастухом Ясноводом, а потому рушила вгору до будинку, збудованого на схилі пагорба серед кремезних дубів. Посланець подався за нею.

У вимощеній каменем кухні посланця зустріла дівчинка. Метнувши на неї швидкий погляд, чоловік відразу ж відвернувся. Поставивши перед гостем молоко, хліб, сир і пучок зеленої цибулі, дівчинка вийшла геть, не зронивши ані слова. Через деякий час вона повернулася до кухні разом із Ґоєю; обидві вже приготувалися до подорожі, склавши необхідні речі у легкі шкіряні наплечники. Чоловік вирішив провести їх, і вдова замкнула двері будинку. В дорогу вони вирушили разом: у посланця була інша, вельми важлива справа — він мав купити племінних баранів для володаря Ре-Альбі, натомість звісточку від Оґіона він передав просто так, по дорозі, щоби зробити послугу старому чаклунові. Там, де стежка повертала до села, жінка і дівчинка зі страшним обпеченим обличчям побажали йому щасливої дороги і рушили туди, звідки щойно прийшов він сам: у гори, на північ, а потім — знову вниз, до західного підніжжя гори Ґонт.

Вони продовжували йти, допоки довгі літні сутінки не почали набрякати темрявою. Тоді вони зійшли з вузької дороги і розташувалися у виярку біля струмка, що швидко та безшумно котив свої чисті води, у яких крізь густе гілля верболозу відбивалося бліде вечірнє небо. Із сухої трави і вербового листя Ґоя приготувала ложе, заховане серед гілляччя, як заяча нора, а відтак, закутавши дівчинку у ковдру, поклала її спати.

— Ну от, — примовляла юна, — тепер ти будеш коконом. А вранці станеш метеликом — і полетиш у широкий світ...

Багаття Ґоя не розпалювала, а просто накрилася плащем і лягла поруч із малою, дивлячись на зорі і слухаючи тихий голос струмка, доки не задрімала...

Удосвіта вони прокинулися від вранішнього холоду; Ґоя розклала невеличке вогнище і закип'ятила у казанку воду, щоб зварити вівсяну кашу. Маленький, обпалений вогнем "метелик", хапаючи дрижаки, вибрався зі свого кокона, і Ґоя швиденько остудила казан у росяній траві, щоб дівчинка могла взяти його в руки і поснідати. Коли вони знову рушили в путь, над високим темним раменом гори саме займався світанок.

Вони йшли цілий день, але дуже повільно: дівчинка легко втомлювалась. Душа Ґої поривалася вперед, але вона стримувала себе. Їй було несила довго тримати дитину на руках, тож аби якось полегшити страждання малої, Ґоя розважала Терру різними бувальщинами.

— Зараз ми йдемо провідати одного дуже старого чоловіка. Його звуть Оґіоном, — розповідала Ґоя, простуючи вузькою стежкою, що звивалася вгору через порослий лісом косогір. — Він справжній мудрець і великий чаклун. Терру, а ти знаєш, хто такі чаклуни?

Якщо в дівчинки колись було інше ім'я, то вона його не пам'ятала чи просто не хотіла казати. Тому Ґоя називала її Терру.