Розділ «ТЕХАНУ»

Гей, драконе, гей!

І тоді між її розчепіреними пальцями утворювалися чотири трикутники, які, втім, легко стягувались у квадрат, щойно смикнеш за кінець нитки...

А ще Тенар думала про те, що то за сила — куди могутніша, ніж звичайні жалощі чи просте почуття обов'язку, — змусила її прикипіти серцем до цієї дитини? Звісно, якби тоді про малу не подбала Тенар, то дівчинка залишилась би в домі Жайвірки. Але Тенар забрала Терру до себе, і відтоді ніколи навіть не замислювалась над тим, чому вона, власне, зважилася на такий крок. За велінням серця? Хтозна... Адже Оґіон теж нічого не спитав у неї про Терру, але зауважив: "Її будуть боятися". А Тенар йому відповіла: "Її вже бояться" — і це була правда. Можливо, й вона сама боялася цієї дівчинки, так само, як боялася жорстокості та насильства? Невже це страх вабив її до Терру?

— Ґоє, — озвалася Терру, сидячи навпочіпки під персиковим деревцем і роздивляючись порепану від спеки землю в тому місці, де вона нещодавно посадила персикову кісточку, — а хто такі дракони?

— Це велетенські могутні істоти, трохи схожі на ящірок, але більші за корабель, вищі, ніж будинок. У них є крила, як у птахів. І вони дихають вогнем.

— А сюди вони прилітають?

— Ні.

Більше Терру не питала нічого.

— Це тітонька Слань розповідала тобі про драконів?

Дівчинка похитала головою:

— Ні, ти.

— Он як! — здивувалася Тенар. А за мить додала: — Той персик, що ти посадила, потрібно поливати — принаймні раз на день, доки не почнуться дощі.

Терру підвелася і бігцем подріботіла до колодязя. Тенар дуже любила дивитися, як мала ходить або бігає, як граціозно ступають по землі її смагляві стрункі ноженята — їх вогонь не зачепив. Невдовзі дівчинка повернулася, тягнучи за собою важкий глек, з яким завжди ходив по воду Оґіон, і, навсібіч розхлюпуючи життєдайну вологу, щедро полила своє майбутнє деревце.

— Отже, ти запам'ятала мою розповідь про ті часи, коли люди та дракони були одним народом... Про те, як люди поселилися тут, на східних островах Земномор'я, а дракони залишились далеко-далеко на заході...

Терру кивнула. Вона, здавалося, зовсім не зважала на те, що їй говорять, та коли Тенар промовила "далеко-далеко на заході", показавши рукою кудись у бік моря, дівчинка раптом підвела очі й поглянула у високе ясне небо, що виднілося над повіткою, за живоплотом із тичкової квасолі.

На дах повітки вискочила коза і, повернувшись боком, гордовито задерла голову, — либонь, у цю мить вона уявляла себе справжньою гірською козою.

— Знову Стрибуха відв'язалася, — сказала Тенар.

— Кізь-кізь-кізь, Стрибухо! Кізь-кізь, кізонько! — закричала Терру, наслідуючи Колючку, яка зазвичай саме так скликала до себе отару. За мить крізь квасолеві хащі продерлася Колючка і теж почала кричати на вперту козу. Але тварина незворушно стовбичила на даху, анітрохи не зважаючи на крики.

Тенар вирішила не заважати їм бавитися у звичну гру "спіймай Стрибуху" і повз рядок висадженої квасолі рушила до краю Великої Кручі, а відтак пішла уздовж урвища над морським берегом. Оґіонів дім стояв осторонь від села, зате зовсім поруч із краєм Перепадини, де крутий косогір з одного боку збігав на кам'янисті, порослі травою тераси, де паслися кози, а з іншого — стіною нависав над морем. Краєм урвища звивалася вузька стежина, а приблизно за милю від села схили Перепадини ставали положистими й утворювали щось на кшталт козирка із червоного піщанику, що нависав над розбурханим морем.

Тут, на самому краєчку Великої Кручі, не росло нічого, крім лишайників і мохів, лише де-не-де голубіли прим'яті вітром незабудки, схожі на крихітні ґудзички, розсипані поміж дрібної жорстви. А коли стати спиною до моря, обличчям — на північ і схід, то майже одразу за вузькою смугою заболоченої землі круто спиналася у піднебесся поросла лісом гора Ґонт. Велика Круча так далеко виступала над морем, що з її краю можна було розгледіти узбережжя і долини Есарії, які невиразно бовваніли в далекому тумані. А далі на південь і на захід — лише безмежне моря і неозоре небо.