Розділ «ОСТАННІЙ БЕРЕГ»

— Мій пане, ми таки повинні йти далі.

Гед далі ані слова не зронив, але підвівся.

— Як на мене, нам треба подолати гори.

— Ти йдеш першим, юначе, — ледь чутно прохрипів Гед. — Допоможи мені.

І вони подерлися по схилу, всіяному пилом і шлаком. Арен як міг підтримував свого супутника. В ущелинах і вузьких западинах панувала чорнильна темрява, дорогу доводилося намацувати, і підтримувати Геда було чим далі, тим важче. Дорога була надзвичайно важкою, одна перепона змінювала іншу. Дертися ставало чимраз складніше, бо схил усе крутішав і крутішав. Шорсткий камінь обпікав пальці, наче розплавлене залізо. Однак повітря було холоднючим, і що вище вони підіймалися, тим зимнішим воно ставало. Навіть простий дотик до цієї землі спричиняв біль. Вона обпікала, наче розпечені жарини: мабуть, у серці цих гір вирувало полум'я. Холод і темінь... І безгоміння... Жоден звук не потривожить тишу. Ані найменший вітерець не сколихне повітря. Гострюще каміння дерло руки і вислизало з-під ніг. Гірські піки і чорні урвища виринали перед ними, щоби потім зостатися у пітьмі далеко позаду. Бозна-де внизу зостався потойбічний світ. Спереду, нависаючи над ними, на тлі зірок громадилися стрімчаки і скелі. І скільки сягало око, ніщо не рухалося у цих чорних горах, крім душ двох смертних.

Від утоми Гед увесь час спотикався і ледь не падав. Його подих дедалі важчав, і коли руки з розмаху вдарилися об камінь, він закричав від болю. Від цього крику Аренові стислося серце. Він спробував було йти, підтримуючи Геда, проте дорога часто звужувалася так, що двом там ніде було стати. Арен мусив вириватися вперед, аби намацувати шлях. Урешті-решт, уже видершись на високий схил, який, здається, стелився аж до зірок, Гед послизнувся, впав долілиць і більше не зводився.

— Повелителю мій, — заблагав Арен, схилившись над ним. — Геде!

Гед не поворухнувся і не відповів.

Арен узяв його на руки і поніс. Незабаром підйом закінчився рівною площадкою. Украй знеможений і ні на що вже не сподіваючись, Арен опустив свою ношу і сам важко сів поруч. Це була вершина перевалу, що залягла між двома чорними піками, це до неї вони стільки часу пробивалися. Але вершина водночас була і кінцем. Далі не було нічого. Рівна площадка стрімко уривалася в порожнечу: там, унизу, панувала споконвічна тьма, над якою в чорній небесній порожнечі незрушно висіли маленькі зірки.

Терпінню немає меж, навіть коли знайшлися межі для людської надії. Зібравши останні сили, Арен уперто поповз до урвища. Він прозирнув за край пітьми і просто під собою побачив жовтувате піщане узбережжя. Бурштинові хвилі билися об берег і скипали білою піною, а там, де море обіймалося з небом, до обрію хилилося оповите золотим серпанком сонце.

Арен знову повернувся у пітьму. Якомога турботливіше взяв Геда на руки і побрів уперед. Він ішов із ним доти, допоки ще міг зробити хоч крок уперед. А потім усе для нього зникло — і спрага, і біль, і тьма, і світло сонця, і гуркіт морського прибою.

КАМІНЬ ЗІ СКОРБОТНИХ ГІР

Коли Арен прийшов до тями, все навколо — море, дюни і пагорби острова Селідор — огортав густий сірий туман. Хвилі щось тихо нашіптували, набігаючи на берег; з імли долинав далекий гуркіт прибою. Вочевидь, недавно почався приплив, тож смуга сухого піску на березі була тепер набагато вужчою, ніж тоді, коли вони вперше навідалися в цю місцину. Гед лежав долілиць на піску, і піняві язики хвиль лизали його відкинуту вбік ліву руку. Волосся й одяг чаклуна були мокрими, а вбрання Арена, неначе крижана оболонка, прикипіло до тіла. Мабуть, морю таки вдалося, бодай хоч раз, накрити їх з головою. Від мертвого тіла Коба не залишилося й сліду. Можливо, хвилі вже потягли його в море. Зате у себе за спиною юнак уздрів величезне сіре тіло дракона. Воно бовваніло в тумані, неначе руїни поваленої вежі. То був мертвий Орм-Ембар.

Арен підвівся, хапаючи дрижаки від холоду; він ледве тримався на ногах, тіло судомило, а голова паморочилася від кволості. Але щойно юнак трохи очуняв, він кинувся до Геда і, напружуючи останні сили, відтягнув його подалі від води. На жаль, це було все, що Арен міг для нього зробити. Тіло чаклуна здалося хлопцеві дуже холодним і страшенно важким. Арен заледве переніс Геда через межу, що відділяє смерть від життя, одначе його зусилля, цілком можливо, виявилися марними. Юнак приклав вухо до грудей Архімага, але сам ніяк не міг угамувати дрижаки і цокотів зубами так, що не годен був збагнути, б'ється серце Геда чи ні.

Відтак Арен, важко шаркаючи ногами, наче старий дід, подався на пошуки їхніх наплечників. Вони кинули їх біля гірського струмка у той день, коли побачили хатину, збудовану з кісток драконів. Власне кажучи, Арена передусім цікавив саме той струмочок, бо він уже давно не міг думати ні про що інше, крім води, свіжої холодної води.

Він вийшов до потічка раніше, ніж сподівався, й, упавши навколішки, спрагло пив прозору, наче кришталь, джерельну воду. Потім занурив у струмок обличчя і руки, вбираючи життєдайну вологу всією своєю стражденною душею.

Напившись досхочу, Арен сів на бережку. А підвівши голову, він майже одразу побачив величезного дракона, що зупинився біля струмка.

Його сталево-сіра голова бовваніла в тумані просто перед очима Арена. Гострі кігті ящера глибоко ввігналися у вологий пісок, а його складені за спиною шкірясті крила трохи нагадували вітрила, загублені в густій імлі.

Дракон не ворушився. Хтозна, можливо, він простояв отут, біля струмка, уже багато годин, а то й років чи століть... Його тіло здавалося викуваним із заліза або витесаним із каменю, проте очі дракона, в які юнак дивитися не наважувався — жовті, тьмяні очі, схожі на мінливі плями нафти на воді або на жовтий дим за віконним склом — оті проникливі очі пильно стежили за Ареном.

Юнак однаково нічого не зміг би зробити, тож він просто підвівся і став на повен зріст. Якщо дракон захоче його вбити, то й нехай; а коли ні, то Арен усе-таки спробує допомогти Гедові — звісно, якщо старому ще можна хоч якось допомогти. І юнак повільно поволікся берегом струмка на пошуки своїх пожитків.