Розділ «ОСТАННІЙ БЕРЕГ»

Арен якусь мить розмірковував над почутим, а тоді витяг зі скрині свій меч, якого сам сховав туди вранці того дня, коли вони пустилися у дорогу. Тримаючи уславлену зброю в руках, юнак зрештою наважився поділитися з Яструбом своїми сумнівами.

— Надто розкішна річ, як на простого крамарчука, — промовив він нарешті, а тоді насмішкувато додав: — А піхви, піхви — очей не відвести!..

Чаклун, котрий керував човном, обернувся до юнака:

— Та чого ж... Якщо хочеш, можеш узяти його з собою.

— Я просто подумав, що в чужому місті зброя може нам знадобитися...

— Якщо меч сам проситься до рук, то заважати йому не можна, — сказав Яструб, пильнуючи, щоб ні з ким не зіткнутися у заповненій кораблями гавані. — Адже це саме той клинок, про який кажуть, що над ним не владні злі наміри?

— Авжеж, це він, — кивнув Арен. — І все ж йому доводилося вбивати. Вбивати людей, — він перевів погляд на гладеньке руків'я. — Він уже вбивав, а я ще ні. Тож тепер, причепивши його до пояса, я почуваюся просто дурнем. Цей меч настільки старший від мене... Візьму-но я краще ножа, — зрештою вирішив хлопець, а тоді загорнув меч у полотнину і знову поклав його на дно скрині. На його обличчі чаклун прочитав зніяковілість і роздратування.

— Може, трохи повеслуєш, хлопче? Нам потрібно причалити отам, біля сходів, — через деякий час буркнув Яструб.

Місто Ґорт, один із семи найбільших портів Архіпелагу, розкинулося на схилах трьох високих пагорбів, вражаючи уяву чужинців різнобарв'ям своїх вулиць, що зусібіч збігалися до завжди заповненого галасливим людським тлумом морського берега. Тутешні мешканці жили у покритих червонястою черепицею будинках, стіни яких обмащували жовтогарячою та білою глиною. Навколо запашним темно-рожевим цвітом буяли дерева. Між дахами багатьох будинків люди понапинали барвисті намети, в тіні яких затишно влаштувалися крихітні базари. Починався чудовий сонячний день. Гамірні вулички, що вели вглиб міста, нагадували вузькі шпари, в яких вирували тіні і люди.

Прив'язавши човен до причалу, Яструб присів, удаючи, що перевіряє на міцність вузол, і тихенько сказав Аренові:

— Хлопче, тут, у Ґорті, є люди, котрі добре мене знають. Тож поглянь на мене уважно, щоби не загубити у натовпі.

Промовивши це, Архімаг звівся на ноги, і з'ясувалося, що шрам, що спотворював його обличчя, раптом кудись зник, волосся геть посивіло, ніс зробився м'ясистим і кирпатим, а замість довгої тисової патериці в руках Яструба з'явилося різьблене зі слонової кості берло, яке чаклун одразу ж сховав за пазухою.

— Ну що, не впізнаєш? — посміхаючись, звернувся він до Арена, вимовляючи слова на енладський лад. — Небоже, ти що, ніколи не бачив свого дядька?

Арен уже знав, що чаклуни можуть змінювати свою подобу, — якось він бачив, як вони відтворювали в особах "Подвиги Мореда" при дворі у Берилі. Пам'ятаючи, що подібні перетворення — це тільки ілюзія, він буркнув:

— Доста вже вам жартувати, дядьку Соколе!

Та поки старий торгувався з портовою вартою, намагаючись зменшити плату за постій та охорону човна, Арен не зводив із нього очей, аби звикнути до нового образу свого незрівнянного "дядька". Його дивовижне перевтілення дедалі сильніше вражало уяву юнака. Була в усьому цьому якась прикра надмірність — здавалося, між мудрим Архімагом і отим підстаркуватим гендлярем, котрий у цю мить натхненно сварився з портовою челяддю, немає нічого спільного... Плата за постій і справді була надто високою, тож Сокіл не переставав бурчати і коли платив охоронцям, і коли вони разом з Ареном рушили у місто.

— Мені ледь терпець не урвався! — бубонів старий. — Платити отому тлустому здирнику, отому злодюзі, тільки за те, що він догляне за моїм човном! Та для цього вистачило б і чвертки закляття! Мені аж мову відняло, чуєш, небож-ж-же?

Вони підіймалися велелюдною, смердючою і строкатою вуличкою, обабіч якої тяглися дрібні крамнички — господарі цих убогих закладів, стоячи у дверях, на всі заставки вихваляли свій завалящий крам: глечики та полумиски, панчохи та капелюхи, лопати, шпильки, гаманці, кошики, ножі, цвяхи, нитки, білизну та силу-силенну іншого хатнього начиння і реманенту.

— Дядьку, а що — у Ґорті нині ярмарок?

— Ярмарок? Ні, парубче... Тут у них цілий рік отак ярмаркують! Пані, та не треба нам ваших пиріжків з рибою, ми вже поснідали!