Розділ «Дмитро Затонський Йозеф Рот»

Рот обирає собі Україну за омріяну батьківщину не просто тому, що в ній живуть також євреї. У книжці Клаудіо Маґріса «Далеко — звідки? Втрачений світ східного єврейства», на мою думку, щодо цього є деякі перебільшення. Це неважко зрозуміти: тема до певної міри нав'язує Маґрісу свою волю. Адже сам автор пише: «Антинімецький австрославізм Рота змушував його вважати всі народи держави австрійцями, за винятком лише німців у Австрії».

Герої романів «Марш Радецького» та «Гробівець капуцинів» на прізвище Тротта походили зі слов’янського села Сиполє. У зв’язку з переведенням лейтенанта Карла Йозефа Тротти до Галичини Рот зауважив: «Це була споріднена земля, батьківщина українських селян з їхніми жалісними гармошками й незабутніми піснями, — це була північна сестра Словенії».

Рот — не єдиний німецькомовний письменник в Австрії, якого вабила Україна. Дослідник Детлеф Ігнасяк з Єнського університету називає в цьому зв'язку також Леопольда Захер-Мазоха та Карла Еміля Францоза, однак додає: «Рот — єдиний серед них, хто був однаково міцно закорінений в усі три культурні ґрунти — польський, єврейський і німецький, тому він передовсім виступає як представник фіктивної галицької нації».

Як нам здається, доречніше було б вважати Рота виразником України в цілому. Не лише через те, що його погляд часом сягав і Києва (оповідання «Начальник станції Фальмерайєр», 1933) й Одеси («Сповідь убивці», «Левіафан»). Принципово важливішим тут є відзначене вище злиття Галичини й Волині: з одного боку, це об'єднує Україну в певну цілісність, а з іншого — відмежовує її від обох великих держав як щось окреме й самостійне.

Як виразник і навіть «пропагандист» України (часом навіть політичний) Рот виступав і в своїй публіцистиці. В численних репортажах він милується красою нашої землі: «Я знаю українські села ще з часів війни… Вони й досі постають, немов дитячі сни світу». Це, між іншим, враження не лише галицькі чи волинські, йдеться про східну Україну, яку Рот відвідав 1926 року. Дуже високо оцінив він у своїх нарисах українське народне мистецтво, завваживши, що воно «помітно відрізняється і від російського, і від польського чи татарського». Його дратувало, коли на хвилі «україноманії», що виникла на Заході у 20-х роках, глибоко своєрідне українське мистецтво безсоромно профанувалося. «Не можна, — писав Рот, — спотворювати мистецтво народу, тим більше — народу в даний момент беззахисного, в якого більшовики й поляки відібрали вітчизну».

В іншому місці він висловився з цього приводу ще послідовніше: «У тій Європі, де якомога більша самостійність націй є найвищим принципом укладання мирних договорів, поділу територій та заснування держав, європейські та американські знавці географії не повинні були допустити, щоб великий, 30-мільйонний народ був розбитий на кілька національних меншин і змушений жити у складі різних держав». Тут уже не лишається жодного сумніву, що під щойно згаданою українською вітчизною Рот мав на увазі всю Україну, а не тільки галицьку її частину. «З цією вітчизною, — писав біограф Рота Давид Бронзен, — до якої вже не могло бути аніякого повернення, його пов’язували туга й заперечення, любов і ненависть, гордість і сором. Рано покинувши її, він шукав свою втрачену вітчизну на багатьох станціях своїх безперервних блукань манівцями найвіддаленіших країн Західної Європи. І він віднайшов її у своєму художньому відтворенні східного світу».

Торкаючись взаємин різних національних літератур, здебільшого говорять про контакти й обопільні впливи, про переклади й наслідування. Що ж до іномовного романіста, який віднайшов у певній країні свою літературну батьківщину (як-от Рот в Україні), вирішального значення набувають інші аспекти, оскільки цей письменник у «чужому» духовному середовищі почувається по-своєму вдома. І йдеться не так про налагоджені контакти, як про природну, внутрішню співзвучність, справді вибіркову спорідненість (хоч і не в ґетівському розумінні цього слова).

Коли Рот обрав Україну своєю літературною батьківщиною, вона була вже тісно «заселена» першорядними письменниками. Але ж для Йозефа Рота, як і для Івана Франка, Василя Стефаника, Ольги Кобилянської, навіть Тараса Шевченка, Михайла Коцюбинського, Володимира Винниченка, вона була спільною літературною вітчизною…