Розділ «Протистояння Книга III»

Ллойд облизав пересохлі губи.

— Ну то я піду, якщо можна.

— Добре, Ллойде, добре, — темний чоловік не дивився навколо: він захоплено споглядав обличчя Надін. — Усе йде чудово. Просто чудово.

Ллойд вискочив якомога швидше, майже вибіг. У ліфті його так накрило, що він мусив натиснути «стоп», щоб перечекати істерику. Він плакав і сміявся майже п’ять хвилин. Коли ця буря минула, йому трохи полегшало.

«Він не розвалюється на шматки, — сказав він собі. — Є кілька проблем, але він усе контролює. Гру, мабуть, буде скінчено до першого жовтня, а до п’ятнадцятого — так точно. Усе піде як слід, саме так, як він каже. Ну, мало не вбив мене — то й нехай… Хай навіть у нього ще химерніший вигляд, ніж завжди…»

——

Ллойд прийняв дзвінок від Стена Бейлі з Індіан-Спрінгс через п’ятнадцять хвилин. Стен ледь не бився в істериці від люті на Сміттєбака й страху перед темним чоловіком.

Карл Гок і Білл Джеймісон відлетіли зі Спрінгс о 18:02 на розшуки на схід від Веґаса. Один із пілотів-учнів, Кліфф Бенсон, полетів із Карлом як спостерігач.

О 18:12 обидва гелікоптери вибухнули в повітрі. Незважаючи на шок, Стен відправив п’ятьох людей в ангар номер 9, де стояли два інші легенькі вертольотики й три великі «г’юї». На всіх п’яти виявилася вибухівка, і запалювальні міни були приєднані до простих кухонних таймерів. Міни були не зовсім такі самі, як ті, що Сміттєбак почіпляв до машин із пальним, але дуже подібні. Сумніватися не випадало.

— То був Чувак-Сміттєбак, — закінчив Стен. — Він сказився. Богові одному відомо, куди він ще вибухівки начіпляв.

— Перевірте все, — сказав Ллойд. Серце в нього від страху калатало швидко і дрібно. У його тілі закипав адреналін, а очі немов готові були вискочити з орбіт. — Геть усе перевірте! Хай усі до єдиного обшукають кожен куток цієї йобаної бази. Чуєш, Стене?

— Та чого вже возитися?

— Як «чого возитися»?! — заволав Ллойд. — Тобі, довбойобові, картинку намалювати, що скаже головний, якщо вся база…

— Усі пілоти загинули, — тихо промовив Стен. — Ти що, не розумієш, Ллойде? Навіть Кліфф — та й він не заїбись як гарно вмів. У нас є шестеро людей, яких і близько самих у політ випускати рано, — і жодного вчителя. Нащо нам тепер літаки, Ллойде?!

І він кинув слухавку, залишивши ошелешеного Ллойда, який нарешті осягнув, що сталося.

——

Том Каллен прокинувся невдовзі після пів на десяту вечора. Тіло в нього затерпло, хотілося пити. Він попив із фляжки, виповз із-під похилих скель і поглянув у темне небо. Над головою плив місяць, таємничий і безмежно спокійний. Настав час рушати далі. Тільки треба обережно, Боже мій, так.

Бо тепер за ним погоня.

Йому снився сон. Із ним розмовляв Нік — і це було дивно, бо Нік не вмів говорити. Він був ЖИТ-ТЯ, а це пишеться «глухонімий». Він усе мав писати, а Том майже не вмів читати. Але сон — штука чудна, уві сні що завгодно буває, і от у Томовому Нік розмовляв.

Нік сказав: