Розділ «Протистояння Книга III»

До другої години наступного дня вони подолали ще кілька миль. Дорогу прокладали по черзі. Стю починав уже думати, що в них попереду ще день шляху. Сповільнював усіх він. Ногу почало зводити. «Ух, скоро поповзу…» — думав він. Більшу частину дороги прокладав Том.

Коли вони зупинилися пообідати холодними консервами, Стю спало на думку, що він іще не бачив Френні з по-справжньому великим животом. «Може, ще встигну». Але він гадав, що скоріше ні. Дедалі більше він починав вважати, що все сталося без нього — чи на краще, чи на гірше…

І ось за годину після обіду він і далі був настільки занурений у власні думки, що мало не налетів на Тома, який зупинився.

— Що там таке? — спитав Стю, розтираючи ногу.

— Дорога, — сказав Том, і Стю швидко підняв голову й роззирнувся.

Після довгої, зачудованої паузи Стю промовив:

— Щоб мене підняло та гепнуло…

Вони стояли на сніговій горі заввишки футів із дев’ять. Униз ішли круті схили на голу дорогу внизу, а праворуч стояв знак, на якому було просто написано «МЕЖА МІСТА БОУЛДЕР».

Стю розсміявся. Сів на дорогу й зареготав, дивлячись у небо, не зважаючи на здивований погляд Тома. Урешті він промовив:

— Вони дорогу розчистили! Бачив? Ми вдома, Томе! Ми вдома! Коджаку! Біжи сюди!

Стю витрусив решту «Собачої радості» на верхівку кучугури — і Коджак кинувся їсти, Стю тим часом курив, а Том дивився на дорогу, яка, немов шалений міраж, раптом виникла посеред миль і миль нетоптаного снігу.

— Ми знову в Боулдері, — тихо пробурмотів він. — Як є. «М-Е-Ж-А-М-І-С-Т-А», а це пишеться «Боулдер», Боже мій, так…

Стю поплескав його по плечу й викинув цигарку.

— Ну що, Томе. Ведемо себе красивих додому!

——

Приблизно за годину знову пішов сніг. О шостій уже було темно, і чорний асфальт шляху під ногами набув примарного білого відтінку. Стю тепер сильно шкутильгав, ледве йшов.

Том уже й питав його, чи не треба перепочити, але Стю тільки похитав головою.

О восьмій сніг став густішим, вітер посилився. Раз чи двічі вони не бачили дороги й налітали на кучугуру. Стало слизько. Том упав двічі, а потім, о чверть на дев’яту, Стю впав на нездорову ногу. Стиснув зуби, щоб не застогнати. Том підбіг йому на допомогу.

— Усе нормально, — сказав Стю і зміг підвестися.

Минуло двадцять хвилин — і вони завмерли на місці, почувши молодий, тремтливий голос.