Розділ «Чужинець на чужій землі»

Як справжній агностик, Джубал свідомо оцінював усі релігії — від анімізму бушменів Калахарі до найбільш розсудливих та філософських систем більшості західних вірян — як рівні. Але деякі емоційно не подобалися йому більше, аніж інші... Церква Нового Одкровення дратувала його. Примітивна заява фостерітів про висловлювання таємного пізнання через пряме джерело інформації з Раю, їх зверхня нетерпимість, що виявлялася у відкритому переслідуванні всіх інших релігій... Проте як би там не було, вони були достатньо сильні, щоб вийти сухими з води; їхні служби приправляли зібрання спітнілих футболістів; вони мали звичай влаштовувати розпродажі — і всі ці додаткові аспекти наганяли на нього смуток. Якщо люди мусять ходити до церкви, то якого біса вони не можуть возвеличити це — як, наприклад, католики, послідовники християнської науки чи квакери[32]?

Якщо Бог існує (питання, щодо якого Джубал зберігав ретельний інтелектуальний нейтралітет) і якщо Він дійсно бажає, щоб йому поклонялися (ствердження, яке Джубал вважав за своєю природою неправдоподібним, але ймовірно можливим у неясному тьмяному світлі його власного незнання), то тоді (умовно підтверджуючи сказане вище), все одно Джубалові здавався надзвичайно малоймовірним та reductio ad absurdum[33] той факт, що Бог, який може формувати галактики, буде приємно схвильований чи збентежений від виставлених напоказ дурниць, які фостеріти пропонували йому як «поклоніння».

Але з похмурою відвертістю Джубал визнав, що Всесвіт (поправка: та частина Всесвіту, яку він бачив на власні очі) може бути in toto[34] чудовим прикладом перетворення на безглуздість. У такому разі фостеріти могли бути одержимими Правдою, лише Правдою і нічим, окрім Правди. Тоді — у кращому разі — Всесвіт був збіса дурним місцем. Але можливе пояснення його існування випадковими збігами обставин, марнославні вигадки з приводу того, що якесь абстрактне «щось» «просто сталося», що атоми «випадково» поєдналися у форми, які «випадково» виглядають як сумісні закони, — були ще дурнішими. Так само, як припущення, що якісь з цих форм «випадково» стали Людиною з Марса та іншими, — наприклад, тупоголовими старими простаками, яким Джубал зараз почувався.

Ні, Джубал не купився б на теорію «випадковості», популярну серед людей, які називали себе науковцями. Випадкова можливість — це недостатньо точне пояснення для існування Всесвіту. Справді, випадкова можливість — це недостатньо точне пояснення випадкової можливості: жоден казанок не може варити сам.

Що ж тоді? Не можна було віддати перевагу «хоча б гіпотезі»; лезо Оккама не могло розрізати головну проблему Природи Божественного Розуму (можеш називати його як хочеш, ти, старий негіднику; це коротке, просте, англо-саксонське визначення, так і не здолане чотирма посланнями, — чудовий ярлик для того, чого ти геть не розумієш).

Чи були якісь підстави для того, щоб віддати перевагу будь-якій прийнятній гіпотезі, коли ви просто не розумієте проблеми? «Ні!» І Джубал відразу ж визнав, що впродовж свого тривалого життя він цілковито, абсолютно не зрозумів основних проблем Всесвіту.

Тож фостеріти могли мати рацію. Джубал не міг навіть вказати, в чім вони, власне, помиляються.

Але, жорстоко нагадав він собі, у нього залишилося дві речі: його власний смак і його власна гордість. Якщо натомість фостеріти мали монополію На Правду (як вони це стверджували), якщо Рай був доступний лише фостерітам — тоді він, Джубал Гаршоу, джентльмен, вільний громадянин, обирав вічність, сповнену болісного прокляття, обіцяного усім «грішникам», які заперечували Нове Одкровення. Тоді він не зміг би побачити відкритий Лик Божий... Але і його зору було достатньо, щоб точно визначити своє місце серед людей — а саме цього фостеріти, в біса, не могли досягти.

Проте він бачив, що Майка вони дійсно збили з пантелику. «Відправлення в Рай» у призначених заздалегідь часі та місці фостерітів здавалося йому добровільно запланованим «відділенням від тіла» — яке, Джубал не сумнівався, було прийнятним звичаєм на Марсі. Особисто Джубал мав темні підозри в тому, що кращий термін для того, що робили фостеріти, — «убивство», але це ніколи не було доведено і рідко виносилося на загал. На це не можна було навіть натякнути — навіть у ті часи, коли цей культ був молодим та відносно невпливовим. Сам Фостер був першим, «хто пішов у Рай» за розкладом, — помер публічно, ту хвилину, яку сам напророкував. З того першого випадку для форстерітів це стало знаком особливої благодаті... І минуть роки, перш ніж якийсь слідчий чи окружний прокурор матиме необережність всунути носа у ті смерті.

Не те щоб Джубалові було якесь діло до того, випадкові вони чи зумисні. На його думку, гарний фостеріт — це мертвий фостеріт. Тож нехай будуть.

Але все це було важко пояснити Майкові.

І не варто обманюватися: ще одна чашка кави не полегшить ситуації.

— Майку, хто створив світ?

— Перепрошую?

— Озирнися. Все це. І Марс також. Зірки. Все. Тебе, мене, будь-кого. Нас створили Старійшини?

Майк здавався спантеличеним:

— Ні, Джубале.

— А ти колись замислювався над цим? Чи ні? Звідки взялося Сонце? Хто розмістив на небі зірки? Хто дав усьому початок? Усьому цьому. Будь-чому; цілому світу, Всесвіту... Тому місцю, де ти і я ось тут зараз говоримо.

Джубал замовк, дивуючись сам собі. Він хотів використати звичайний агностичний підхід... І раптом усвідомив, що сам себе примушує йти за тим, чого його колись вчили, відверто іде у захист, протирічить сам собі, намагаючись підтримати релігійні вірування, яких сам не дотримувався, — але яких дотримувалася більшість людських істот. Він з'ясував, що став мимовільним адвокатом всіх ортодоксів своєї власної раси — хоча і сам не знав, від чого ж він їх захищав. Від нелюдської точки зору?

— Як на це питання відповідають твої Старійшини?