Барва чарів

— Ага, — втомлено відказав Буйвітер. — Чому б не взяти Груна супроводити нас до Квірма?

— Звідки ти знаєш? — здивовано мовив Двоквіт.

— Та щойно подумав, що це тобі спаде на думку, — відповів Буйвітер.

Грун перестав набивати сріблом сакви й підбадьорливо посміхнувся. А потім його погляд перевівся на Скриню.

— Якщо він буде з нами, то хто на нас нападе? — сказав Двоквіт.

Буйвітер пошкрябав бороду.

— Грун? — висловив він здогад.

— Але ж ми в тому храмі йому життя врятували!

— Ну, якщо під словом «нападе» маєш на увазі «вб’є», — мовив Буйвітер, — то навряд чи він таке зробив би. Грун не з таких. Просто нас пограбує, позв’язує та й залишить вовкам на поталу, гадаю.

— Ой, та ну…

— Слухай, таким є справжнє життя, — гаркнув до нього Буйвітер. — Тобто, ось ти носишся з повним ящиком золота. Невже думаєш, що ніхто при своєму глузді не скочив би за нагоди, щоб урвати собі трохи?

«Я б так і зробив, — додав він подумки, — якби не бачив, що та скриня робить з допитливими пальцями».

Нараз стрельнув здогад. Буйвітер перевів погляд із Груна на образопис. Чортик-малювальник якраз прав у крихітній діжці, а саламандри куняли у своїй клітці.

— У мене ідея, — мовив чарівник. — От що найбільше потрібно героям?

— Золото? — відповів Двоквіт.

— Ні, я кажу про те, чого їм найбільше хочеться.

Двоквіт насупився.

— Щось я не дуже розумію, — мовив він.

Буйвітер підняв образопис.

— Груне, — покликав він. — Підійди сюди, будь ласка.