Барва чарів

Буйвітер підвівся. У нього залишався тільки один варіант дій, до якого й удався. Він безтямно запанікував. У цю ж мить корабель на шаленій швидкості досяг маленького підйому і злетів, блиснувши, немов лосось, у небо, за Край світу.

Кілька секунд по тому почувся гуркіт маленьких ніжок: за край світу пробилася Скриня і, невпинно теліпаючи ніжками, пірнула у Всесвіт.

КІНЕЦЬ

Буйвітер прокинувся й задрижав від холоду, який пробирав його аж до кісток.

«Ось воно що, — подумав чарівник. — То після смерті ми потрапляємо в холодне, сире й туманне місце, у Царство мертвих, де скорботні духи мерців вічно блукають у болотах журби, мандрівні вогники уривчасто мерехтять у… Стривай-но…»

Хіба Царство мертвих настільки нестерпне місце? Буйвітрові і справді було кепсько: спина боліла в місці, де тиснула гілка; пекли обдерті пагіллям руки й ноги; а голова гуділа так, наче він стукнувся об щось тверде. Якщо це Царство мертвих, тоді він, безсумнівно, у пеклі… Стривай-но…

Дерево. Буйвітер спробував зосередитися на слові, яке виринуло в його думках. Попри дзвін у вухах та мерехтіння в очах, йому, несподівано для себе, таки вдалося це. Дерево. Дерев’яниста рослина. Так, це воно. Гілки, пагілля й таке інше. І Буйвітер на ньому лежав. На дереві. Мокрий, як хлющ. А навкруги — холодна біла хмара. Унизу теж. Це вже дивно.

Буйвітер, усе ще живий та вкритий синцями, лежав на невисокій акації. Дерево проростало з тріщини скелі, яка випинала з пінистої білої стіни — Закрайспаду. Усвідомивши це, його ніби крижаним молотом ударило. Він здригнувся. Дерево попередливо скрипнуло.

Повз нього пурхнуло щось блакитне й розпливчасте. Воно пірнуло на мить у бурхливу воду й гайнуло назад, примостившись на гілці біля голови Буйвітра. Це була невелика пташка з блакитно-зеленим чубчиком. Вона проковтнула маленьку срібну рибину, яку піймала у Водоспаді, і зацікавлено поглянула на чародія.

До Буйвітра дійшло, що подібних пташок довкола — велика кількість.

Вони кружляли в небі, шмигали в різних напрямках і легко черкали по поверхні води. Часто-густо одна з пташок здіймала струмінь бризок, цуплячи з водоспаду ще одну приречену смакоту. Кілька пташок примістилися на дереві. Усі різнобарвні, немов самоцвіти. Це видовище зачарувало Буйвітра.

Фактично, він був першим серед людей, хто на власні очі побачив крайрибалок — крихітних пташок, які ще за давніх часів розвинули доволі своєрідний, навіть для Плаского світу, спосіб життя. Задовго до того, як крулійці спорудили Межтин, крайрибалки винайшли власний ефективний спосіб порядкувати на краю світу й так виживати.

Схоже, що їм було начхати на Буйвітра. На якусь мить чарівникові привидівся короткий кошмар, де він до кінця своїх днів живе на цьому ж дереві, харчується сирими пташками й тією рибою, яку вдасться піймати.

Дерево відчутно хитнулося. Буйвітер заскімлив, усвідомивши, що з’їжджає донизу, але спромігся вхопитися за гілку. Однак, рано чи пізно сон заволодіє ним...

Тимчасом відбулися незначні зміни краєвиду, небо злегка зайшлося багрянцем. Поряд із деревом у повітрі явилася довготелеса постать у чорному плащі. В одній руці була коса. Лице ховалося в тіні каптура.

— Я ПРИЙШОВ ПО ТЕБЕ, — важким тоном, наче серцебиття кита, мовили невидимі вуста.

Дерево вдруге попередливо скрипнуло та вирвалося одним корінцем зі скелі, жбурнувши камінцем у шолом Буйвітра.

Смерть завжди особисто приходив по душі чарівників.

— Від чого я помру? — запитав Буйвітер.

Довготелеса постать завагалась.