Розділ «Протистояння. Том 1 : роман / Стівен Кінг»

— Це Стю хоче сказати, що на нас полює краснопикий рогач, — подає голос Френні.

— І таке пояснення не гірше за будь-яке інше, — каже Ґлен, і ми всі дивимося до нього. — Ну, — продовжив він, немов захищаючись, — якщо поглянути на ситуацію з теологічної точки зору, справді може подуматися, що ми — вузол на канаті, який перетягують дві сили, пекельні і райські. Хіба ні? Якщо супергрип пережили єзуїти, вони, певно, геть подуріли[329].

Марк так зареготав, що мало не луснув. Я не дуже догнала, та притримала язика.

— Ну, на мою думку, це все дурня, — бовкнув Гарольд. — Не згледимося, як ви дійдете й до Едґара Кейса та трансміграції душ[330].

Коли я поправила його (прізвище насправді звучить «Кейсі»), він насупився та пронизав мене ПРЕСТРАШНИМ ГАРОЛЬД-ЛАЗЕРОМ. О щоденничку, він не з тих, хто завалить тебе подяками, якщо вказати на його маленькі проколи!

— Щоразу, як трапляється щось надприродне, єдине путнє пояснення, якому не бракує внутрішньої логіки, теологічне, — сказав Ґлен. — Ось чому фізика з релігією завжди йшли рука в руку. Згадайте сучасних цілителів вірою.

Гарольд бурчав, та Ґлен однаково вів далі:

— Нутро мені підказує, що всі мають трохи екстрасенсорних здібностей… та пайка така мала, що ми нічого не помічаємо. Можливо, цей талант слугує для самозбереження, тому так.

— Як це? — перепитала я.

— Бо, Френ, вивести факт Його існування можна лише від негативного. Хтось із вас коли-небудь читав про дослідження Джеймса Д. Л. Стонтона[331]? Їх опублікували в одному соціологічному журналі в 1958 році, і йшлося там про розбиті пасажирські літаки й поїзди. Таблоїди й дотепер це передруковують.

Усі заперечно похитали головами.

— А дарма, — сказав Ґлен. — Джеймс Стонтон був «світлою головою», як сказали б мої студенти двадцять років тому. Тихим клінічним соціологом, що у вільний час вивчав окультні науки. Він написав кілька статей на перехресну тематику, а тоді відчалив до потойбіччя вести польові дослідження.

Гарольд пхекнув, та Стю з Марком усміхалися на всі зуби. Боюся, що і я також.

— То розказуйте про літаки з поїздами, — озивається Пері.

— Ну, Стонтон зібрав статистику п’ятдесяти авіакатастроф починаючи з 1925 року і двохсот поїздів, що розбилися від 1900-го. Він загнав дані в комп’ютер. Переважно порівнював три величини: кількість присутніх, кількість загиблих та місткість транспорту.

— Не розумію, що він хотів довести, — сказав Стю.

— Для цього треба знати, що він ввів у комп’ютер другу порцію даних — цього разу вони стосувалися такої ж кількості літаків із поїздами, які не розбилися.

— Контрольна група й експериментальна група, — кивнув Марк. — Поки що все правильно.

— Факт, який він з’ясував, був доволі простим, однак вражав, бо змушував задуматися про неймовірні речі. Шкода, що треба продиратися крізь шістнадцять таблиць, аби дійти загального висновку.

— Якого висновку? — ледь стримувалась я.