Розділ «Протистояння. Том 1 : роман / Стівен Кінг»

— Дах, — простогнав він. — О Господи, та я розум втрачаю.

Та його частка, що й досі могла раціонально мислити, сказала, що це, може, і правда, однак наразі він більше потерпав від сонячного удару. Після того, що трапилося з Ритою, він не міг сісти на мотоцикл. Не міг і все — то був якийсь розумовий ступор. Ларрі постійно бачив себе, розмазаного по всій трасі. Тож він кинув техніку. Відтоді йшов… скільки днів? Чотири? Вісім? Дев’ять? Він не знав. З десятої ранку шкварило дев’яносто градусів[264], а зараз було вже близько четвертої, сонце світило в спину, а на ньому й панамки не було.

Він не пригадував, коли полишив «гарлей». Не вчора й не позавчора. Чи таки позавчора? А, байдуже. Трохи східніше від Конкорда Ларрі зліз із байка, увімкнув передачу, викрутив газ та відпустив зчеплення. «Гарлей» вирвався з його тремких, кволих рук, наче дервіш, злетів із насипу траси 9 та став дибки. Йому здавалося, що місто, у якому він уколошкав свій байк, звалося Ґоссвіллем, хоча й це не мало жодного значення. Річ у тому, що мотоцикл був йому не потрібен. Він не наважувався витискати більш ніж п’ятнадцять миль за годину, та навіть коли їхав на такій швидкості, Ларрі постійно ввижалося, що наступної миті він перелетить через руль та розчерепить голову або ж наскочить на перевернуту вантажівку за якимсь поворотом і злетить у повітря. А ще постійно засвічувався йобаний індикатор перегріву, і на пластиковій кришечці, що накривала червону лампочку, йому ввижалося слово «СЦИКЛО». А були ж часи, коли він не просто сприймав мотоцикл як належне, а й насолоджувався їздою та відчуттям швидкості, кайфував від вітру, що овіював обличчя, балдів від того, як за шість дюймів від його ніг мигоче асфальт, зливаючись у суцільне сіре полотно. Так. І йому подобалося їхати з Ритою. Та це було до того, як вона перетворилася на рот, повний зелених ригак, і напівзаплющені очі.

Тож він запустив «гарлей» із насипу в заплетений бур’янами рів, а тоді стояв і з жахом дивився на нього, ніби машина могла вискочити звідти й змолоти його на фарш. «Ну ж бо, — думав він, — ну ж бо, глушися, гандоне». Та мотоцикл його не послухав. «Гарлей» іще довго лютував та ревів унизу: марно крутилося заднє колесо, а голодний ланцюг жер торішнє листя й плювався хмарками коричневого, гіркого смороду. З хромованої труби валили сизі вихлопи. І навіть тоді Ларрі вже достатньо посунувся, щоб уявити, нібито в цьому є щось надприродне: йому здавалося, що мотоцикл от-от стане на колеса, вибереться зі своєї могили та розплющить його. Або ж одного дня він озирнеться на звук двигуна й побачить «гарлей», свій клятий мотоцикл, який ніяк не хоче заглушитись і гідно сконати. Байк летітиме шосе просто на нього; над рулем схилятиметься той причепа зі снів, темний чоловік, а позаду нього сидітиме Рита Блейкмур: обличчя біле, як крейда, очі примружені, волосся мертве й сухе, як кукурудза взимку, а білі шовкові брюки тріпочуть на вітрі. Та тоді мотоцикл закашляв, зачмихав, засіпався, і коли він нарешті затих, Ларрі поглянув на мертву машину й засумував — було так, наче він щойно вбив якусь частку себе. Без мотоцикла йому було важко боронитися від натиску тиші, а тиша в чомусь була навіть гіршою від його страху потрапити в дорожню пригоду. Відтоді він ішов пішки. Трасою 9 проминув кілька містечок із мотосалонами, у яких стояли виставкові моделі з ключами просто в запаленні, та коли він дивився на них надто довго, в уяві зринали видіння, у яких він лежав на узбіччі в калюжі крові. Óбрази були яскраві, з хворобливими кольорами а-ля «Текніколор»[265], наче кадри з тих паскудних, та однаково ефектних жахастиків від Чарльза Бенда[266], де люди вмирають під колесами здоровенних вантажівок або ж від великих, не знаних науці паразитів, які плодяться та зростають у їхньому теплому нутрі й нарешті вириваються назовні — навсібіч летіли шматки плоті й усіляка бридота. Ларрі бліднув, починав труситися та чвалав далі, назустріч невідступній тиші. Щоразу, як він проминав мотосалон, на верхній губі та в заглибинах його скронь виступали перлини поту.

Ларрі схуд. Як тут не схуднути? Щодня він вирушав на світанку, ішов цілий день і спинявся пізно ввечері. Не висиплявся. Кошмари будили його близько четвертої ночі, і він запалював лампу «Коулмен», сідав біля неї навпочіпки й чекав, доки відступить темрява, щоб можна було йти далі. Він чвалав, аж допоки на землю не спускалася темрява, а тоді хутенько облаштовував стоянку, роззираючись навсібіч, наче каторжник-утікач. Розклавшись, він лежав допізна, почуваючись, як людина з двома грамами кокаїну в крові. О, крихітко, танцюй-крутись. І так само, як кокаїнщик, він їв дуже мало й зовсім не відчував голоду. Кокаїн, як і страх, не покращує апетит. Ларрі не торкався коксу від каліфорнійської вечірки з минулого життя, однак його постійно трусило від страху. Крикне пташка на дереві — здригнеться. Закричить перед смертю якась тваринка — мало зі шкіри не вискочить. Він пройшов стадії «стрункий», «худорлявий», дочвалав до межі «кістлявого» й тепер намагався втримати рівновагу на метафоричному (чи метаболічному) паркані, щоб не беркицьнутися на землю «цілком виснаженим». У нього відросла борода, і він вражено помітив, що вона золотаво-руда, на два тони світліша від волосся на голові. Його очі глибоко запали в очниці й блищали там, наче крихітні перелякані тваринки, що потрапили в пастки-близнюки.

— Сиплюся, — знову простогнав він.

Ларрі почув у власному скімленні кволий відчай і перелякався. Невже стало так кепсько? Колись він був Ларрі Андервудом — співаком, який записав доволі успішну платівку та мріяв стати Елтоном Джоном свого часу… ой лишенько, як би з цього заіржав Джеррі Ґарсія[267]… і тепер цей парубок перетворився на спущеного гандона, що повзе трасою 9 десь на південному сході Нью-Гемпширу. Бачите отого королівського змія, що плазує гарячим асфальтом[268]? То він. Ларрі Андервуд ніяк не пов’язаний із цією жалюгідною руїною… цією…

Він спробував сісти й не зміг.

— Господи, що за ідіотизм, — захихотів він, мало не плачучи.

Через дорогу, за двісті ярдів[269] від нього, на пагорбі стояв білий занедбаний новоанглійський будинок, що сяяв, наче прекрасний міраж. У нього була зелена обшивка, зелене оздоблення, а на даху — зелений ґонт. Від будинку схилом спускався зелений моріжок, який уже трохи почав дичавіти. Біля підніжжя схилу біг невеличкий струмок, і до Ларрі долинав його чарівний спів. Уздовж води петляв кам’яний мур (певне, він позначав межу фермерських угідь), і над ним схилилися великі тінисті в’язи, посаджені з рівномірними інтервалами. Тож він просто продемонструє, як уміють повзати розпеченим асфальтом спущені гандони, і заляже в затінку — ось що він зробить. І коли його трохи відпустить… коли приведе думки до ладу… зіпнеться на ноги, спуститься до струмка та нап’ється води, умиється. Певне, від нього тхне… Ну то й що? Рита померла, і хто ж його тепер нюхатиме?

У голову полізли похмурі, дурні думки. Чи досі вона лежить у наметі? Уже роздулася та принаджує мух? Дедалі більше скидається на моторошну цукерку, що сидить у громадській вбиральні при Діагональній дорозі № 1? Чорт, а де ж іще? Точно не грає в гольф із Бобом Гоупом у Палм-Спрінгс[270].

— Боже, який жах, — прошепотів він і поплазував через дорогу.

Щойно Ларрі опинився в затінку, йому здалося, що на ноги стати він зможе, та напружуватися не хотілося. Проте він не пожалкував сил, щоб обережно зиркнути через плече на дорогу — хотілося впевнитися, що «гарлей» за ним не женеться.

У затінку було прохолодніше (щонайменше градусів на п’ятнадцять[271]), і Ларрі протяжно зітхнув від задоволення й полегкості. Весь день у потилицю било сонце, і він спробував її помацати, та одразу ж шикнув від болю й відсмикнув руку. Згорів? Треба взяти «Ксилокаїн»[272] та інше помічне лайно. Заберіть тих людей зі спеки. Смали, крихітко, смали. Воттс. Пам’ятаєш Воттс[273]? Ще один подих минулого. Та й весь рід людський — то лише одна потужна відрижка з минулого. Величезний золотий вихлоп.

— Мужик, ото тебе криє, — промовив Ларрі.

Він прихилив голову до грубої кори в’яза й заплющив очі. Поплямована сонцем тінь утворювала всередині його заплющених повік рухливі чорно-червоні візерунки. Поряд утішно й любо жебоніла вода. За хвилинку він сходить туди, нап’ється та вмиється. За хвилинку.

Він задрімав.

Спливали хвилини, і вперше за останні дні його дрімота переросла в глибокий сон без сновидінь. Руки обм’якли на колінах. Впалі груди здіймалися й опускалися. Від бороди обличчя здавалося ще худішим — то було лице самотнього біженця, який утік із такої страшної бійні, у яку ніхто й не повірить. Зморшки, що закарбувалися на його обпеченому обличчі, почали потроху розгладжуватися. Він занурився вниз, до глибинних рівнів підсвідомості, і заліг там, наче маленька річкова істота — в прохолодному мулі. Сонце спустилося ближче до обрію.

Щось обережно ворухнулося в пишних кущах біля струмка, і листя затрусилося, затихло, тоді знову зашурхотіло. За кілька секунд із нього вигулькнув хлопчик. На вигляд йому було років десять-тринадцять, і на свій вік він здавався доволі високим. Одягнений у самі труси «Фрут оф зе лум». Його тіло вкривала рівна засмага кольору червоного дерева, і тільки над резинкою трусів виднілася дивно біла смужка. Шкіра була поцяткована укусами комарів та кліщів, багато з яких уже майже посходили. У правиці він стискав м’ясницький ніж, який мав футове[274] зазубрене лезо. Ніж виблискував на гарячому сонці.

Він зігнувся, підкрався до в’яза, що ріс біля кам’яного муру, і схилився над Ларрі. Його очі були зеленаво-блакитні, як морська хвиля, трохи розкосі (ближче до скронь повіки загиналися доверху), від чого він скидався на китайця. Безвиразні, дикуваті. Він звів ніж.