Розділ «Протистояння. Том 1 : роман / Стівен Кінг»

— Трійко патологоанатомів. Вони вовтузилися біля трупів до восьмої ранку. Певне, патрали їх, хтозна… Потім дзвякнули до епідемцентру, що в Атланті, і звідти народ прибуде сюди десь після обіду. Та я чув, що, поки вони їдуть, Департамент охорони здоров’я відправить сюди якихось типів, аби вони оглянули всіх, хто був на заправці минулого вечора, ще й тих, хто приїжджав у швидкій. Не скажу напевне, та схоже на те, що вас хочуть посадити в карантин.

— Мойсей-сенсей, — перелякано бовкнув Геп.

— Епідемцентр — федеральна установа, — сказав Вік. — Невже через якусь там холеру вони пошлють сюди цілий літак федералів?

— Жодного уявлення, — похитав головою Джо Боб. — Я просто подумав, що ви повинні це знати, маєте право. Мені казали, ви лише намагалися допомогти.

— Я ціную твою турботу, Джо Бобе, — повільно проговорив Геп. — Джеймс і той, інший лікар щось казали?

— Небагато. Однак вигляд мали переляканий. Я ще ніколи не бачив таких нажаханих лікарів. Мені було байдуже.

Зависла важка тиша. Джо Боб підійшов до автомата з напоями та взяв собі «Фреску»[18]. Відкрив пляшку — тихо зашипіли гази — і сів на свій стілець. Геп узяв серветку «Клінекс» із пачки, що примостилася біля касового апарата, витер мокрий ніс, згорнув її та сховав у кишеню свого брудного комбінезона.

— Дізналися хоч що-небудь про Кемпіона? — спитав Вік.

— Ще пробиваємо, — поважно мовив Джо Боб. — У посвідченні вказано, що він із Сан-Дієґо, та майже всі папери з його гаманця прострочені на два-три роки. Водійське посвідчення вже не дійсне. У нього була «БанкАмерикарт» 1986 року випуску, і термін її дії також скінчився. Ще там лежала військова картка, тож і її пробиваємо. Якщо вірити чуйці нашого капітана, Кемпіон поїхав із Сан-Дієґо роки чотири тому.

— Пішов у самоволку? — запитав Вік.

Він дістав велику червону бандану, харкнув і плюнув у неї.

— Поки що не знаю. На військовій картці вказано, що він має служити до 1997 року, але він був у цивільному, їхав разом із сім’єю, а звідси до Каліфорнії пиздячити дай Боже, та й узагалі я сам запиздівся.

— Ну, я все одно сконтачуся з рештою й перекажу їм твої слова, — сказав Геп. — Я твій боржник.

— Атож, — Джо Боб підвівся. — Тільки ім’я моє згадувати не варто. Не хотілося б нарватися на звільнення. Твоїм друзякам не обов’язково знати, хто тобі настукав, чи не так?

— Ні, — сказав Геп.

— Ні, — луною озвався Вік.

Джо Боб рушив до дверей.

— Джо Бобе, з тебе рівно п’ять баксів, — вибачливо мовив до нього Геп. — Мені не хотілося б брати з тебе гроші, проте, враховуючи нинішню ситуацію…

— Усе окей, — Джо Боб дав йому кредитну картку. — Однаково платить держава. А ще в мене буде чек, щоб не думали, чого це я тебе провідував.

Поки Геп пробивав чек, він двічі чхнув.