Розділ «Протистояння. Том 1 : роман / Стівен Кінг»

Відколи померла мати, Сем перебував у шоковому стані. Він тинявся вулицями Мерфрісборо, їв, коли хотілось, іноді плакав. Згодом припинив рюмсати, бо краще від цього не ставало. Сльози людей не повертали. Уночі його сни розбивали жаскі кошмари, у яких його татко з Ейпріл і Майком помирали знову й знову — їхні обличчя розпухали, чорніли, і вони давилися власним слизом під жахливе деренчання, що чулося в їхніх грудях.

2 липня, за чверть до десятої ранку, Сем забрів у зарості ожини за домом Гетті Рейнольдз. Замислившись, дивлячись у нікуди, він виписував зигзаги між ожинових кущів, які були вдвічі вищі за нього, зривав і їв ягоди, доки губи й підборіддя геть не зчорніли. Голки дряпали йому одяг, а іноді діставалися й до голої шкіри, та Сем не зважав. Навколо нього сонно гули бджоли. Стару й зогнилу колодязну кришку, заховану високою травою та корінням кущів, він помітив лише останньої миті. Вона проломилася під ним із різким, оглушливим тріском, і Сем провалився у вимощену камінням шахту. Він пролетів двадцять футів, упав на сухе дно й зламав обидві ноги. Сем помер за двадцять годин по тому. Згубили його не тільки страх і страждання, а й шок, голод та спрага.

———

Ірма Фаєтт мешкала в Лоді, штат Каліфорнія. Вона була незайманою дамою двадцяти шести років, яка страшенно боялася зґвалтування. 23 червня, коли в місті почалося нестримне мародерство, її життя перетворилося на нескінченне жахіття. Ірма мешкала в невеликому будиночку на бічній вулиці, раніше разом із матір’ю, але та померла 1985 року від серцевого нападу. Коли покотилася хвиля грабунків і вулиці сповнилися пострілами й ревом мотоциклів (то п’яниці ганяли діловим центром міста), Ірма замкнула всі двері й сховалася в кімнаті на підвальному поверсі. Вона періодично прокрадалася нагору, щоб запасти харчів і сходити до туалету, а тоді ховалася назад — тихо, як мишка.

Ірма не любила людей. Якби померли всі люди на планеті, вона б тільки зраділа. Однак сталось інакше. Лише вчора, тільки-но Ірма почала сподіватися, що лишилася в Лоді сама, на очі їй трапився п’яний хіпі у футболці «Я ВІДМОВИВСЯ ВІД СЕКСУ ТА ВИПИВКИ, І ТО БУЛИ НАЙСТРАШНІШІ 20 ХВИЛИН МОГО ЖИТТЯ» — він чвалав вулицею, тримаючи в руці пляшку віскі. Хіпі мав довге біляве волосся, яке вибивалося з-під дай-кепки[208] та спускалось аж до плечей. З-за пояса джинсів у нього стирчав пістолет. Ірма сховалася за штори та злякано дивилася на нього з вікна спальні, доки той не зник із поля зору, а тоді, немов із неї зняли якесь зловісне закляття, помчала донизу й сховалася в забарикадованій кімнаті.

Померло чимало людей, та не всі. Якщо лишився один хіпі, знайдуться й інші. І виявиться, що всі вони ґвалтівники. Вони зґвалтують її. Раніше чи пізніше вони її знайдуть і зґвалтують.

Сьогодні, ще до світанку, вона прокралася на горище, де в кількох картонних коробках зберігалися речі її батька. Він був матросом торговельного флоту. Ірму з її матір’ю він покинув наприкінці шістдесятих. Мати їй усе розказала. І вона була дуже відвертою. Виявилося, що батько був тварюкою, напивався та ліз ґвалтувати матір. Усі вони такі. А одружуєшся, і в чоловіка з’являється право ґвалтувати свою жінку, коли схочеться. Навіть удень. Мати завжди підсумовувала його втечу двома словами — словами, які Ірма могла б ужити стосовно смерті кожного чоловіка, жінки й дитини, що зникли з лиця планети: «Невелика втрата».

У більшості коробок лежали самі дешеві дрібнички, куплені в заморських портах, — сувеніри з Гонконґа, Сайґона, Копенгаґена. Ірма знайшла там альбом зі світлинами. На більшості фотографій батько позував на палубі та іноді всміхався на камеру, поклавши руки на плечі своїх друзів-тварюк. Ну, можливо, хвороба, яку прозвали Капітаном Трипсом, знайшла батька в його лігві, куди б він не втік. Невелика втрата.

А ще там знайшлася дерев’яна коробка з маленькими позолоченими завісами, і всередині була зброя. Пістолет 45-го калібру. Він лежав на червоному оксамиті, і в сховку під підкладкою знайшлися кулі. Набої позеленіли й запліснявіли, та Ірма подумала, що все стрілятиме як годиться. Кулі роблять із металу. І вони не псуються, як сир чи молоко.

У світлі єдиної, заплетеної павутиною лампочки Ірма зарядила пістолет, а тоді спустилася повечеряти за кухонним столом. Більше не ховатиметься, наче миша в норі. Тепер вона при зброї. Ґвалтівники, стережіться.

Після дванадцятої дня вона вийшла на ґанок почитати книжку. «Сатана живе та процвітає на планеті Земля» було написано на палітурці. Жорстке, однак веселе чтиво. Як і писали в книжці, грішники та невдячні покидьки дістали по заслузі. Усі сконали. Окрім жменьки патлатих ґвалтівників, та з ними вона впорається. Пістолет лежав поряд.

О другій годині повернувся білявий чоловік. Він так напився, що ледве на ногах тримався. Хіпі побачив Ірму, і його лице посвітлішало — поза сумнівом, від щастя, що йому нарешті випаде посьорбати з волохатого кухлика.

— Гей, крихітко! — гукнув він. — Лише ми з тобою! І скільки ж ти… — а тоді на обличчя набігла хмара жаху — він побачив, як Ірма поклала книжку й звела свій 45-каліберник.

— Слухай, поклади-но ту штуку… Вона заряджена? Чуєш!..

Ірма натиснула на спусковий гачок. Пістолет вибухнув, і вона померла на місці. Невелика втрата.

———

Джордж Макдуґалл жив у селі Ньяк, штат Нью-Йорк. Він викладав математику в старших класах — в основному підтягував тих, хто не встигав за програмою. Вони з дружиною були сумлінними католиками, і Геррієтт Макдуґалл подарувала йому одинадцятьох дітей — дев’ятьох хлопчиків та двох дівчаток. Тож від 22 червня, коли його дев’ятирічний син Джефф помер від того, що діагностували як «грипозну пневмонію», і до 29 червня, коли його шістнадцятирічну дочку Патрисію (о Господи, вона була такою юною, такою болюче прекрасною) згубило те, що всі, хто лишився, називали трубошиєм, Джордж спостерігав, як дванадцятеро людей, яких він любив понад усе на світі, віддавали Богові душу в той час, як він сам лишався здоровим. У школі він жартував, що не пам’ятає імен усіх своїх дітей, та порядок їхніх смертей закарбувався в його пам’яті: двадцять другого — Джефф; Марті з Гелен — двадцять третього; його дружина Геррієтт, Білл, молодший Джордж, а ще Роберт зі Стеном — двадцять четвертого; Річард — двадцять п’ятого; Денні — двадцять сьомого; трирічний Френк — двадцять восьмого… і, нарешті, Пет, хоча під кінець її стан уже ніби й покращувався.

Джордж гадав, що здуріє.

Десять років тому за порадою лікаря він почав займатися пробіжками. Він не грав ні в теніс, ні в гандбол, моріжок завжди косив хтось із його пацанів (звісно ж, за невелику плату), і коли Геррієтт потребувала хлібини, до крамниці на розі Джордж не ходив, а їздив. «Вагу набираєш, — сказав йому лікар Ворнер. — Вирішив дупцю наростити? Серце не зрадіє. Спробуй пробіжки».

Тож він купив спортивний костюм і взявся щовечора бігати — спершу на короткі дистанції, а тоді й на довші. На початку Джордж почувався ніяково, бо був упевнений, що сусіди стукають себе пальцями по лобах і закочують очі; а тоді кілька чоловіків, які іноді махали йому, поливаючи моріжок, підійшли до нього та спитали, чи можна долучитися. Певне, у компанії вони почувалися безпечніше. Тим часом до Джорджа приєдналося ще й двоє його старших синів. Це стало сусідською фішкою, і попри те, що склад людей постійно змінювався (люди долучалися, випадали), фішка так і лишилася сусідською.