Розділ «Протистояння. Том 1 : роман / Стівен Кінг»

Знову те «ковть-ковть». З дедалі більшим жахом Френ усвідомила, що батько змагався зі слізьми. Її вільна рука поповзла до горла та вчепилася у вузол хустинки-дощовика.

— Тату? Що таке? Щось із мамою?

— Френні, мушу тебе забрати. Я… просто заїду й заберу тебе. Саме так і зроблю.

— З мамою все добре?! — крикнула Френ у слухавку.

Над Гарборсайдом знову ляснув грім — Френні злякалася й заплакала.

— Татку, все гаразд?!

— Їй погіршало — це все, що я знаю, — мовив Пітер. — Десь годину по тому, як я з тобою поговорив, погіршало. Температура піднялася. Вона почала марити. Я спробував додзвонитися до Тома… Рейчел сказала, що він на виклику, що багато людей сильно захворіло… тож я зателефонував до сендфордської лікарні, і вони сказали, що їхні швидкі на виїздах, обидві, однак сказали, що додадуть Карлу до списку. Список, Френні, що це в біса за список такий? Я знаю Джима Воррінгтона, він водій однієї із сендфордських швидких, і якщо на 95-й трасі немає аварій, він увесь день байдикує та ріжеться в джин рамі. Що це за список? — він мало не зривався на крик.

— Заспокойся, татку. Заспокойся. Заспокойся. — Вона знову залилася слізьми. Її ліва рука відпустила вузол хустинки й витерла очі. — Якщо вона досі вдома, краще сам її відвези.

— Ні… ні, вони приїжджали з п’ятнадцять хвилин тому. І, Господи, Френні, у швидкій уже лежало шестеро людей. Серед них був Вілл Ронсон, наш аптекар. І Карла… твоя мати… коли вони вкладали її, вона отямилася й усе повторювала: «Я не можу дихати, Пітере, я не можу дихати, чому я не можу дихати?» О Боже.

Говорив він немов підлітковим голосом, зриваючись на фальцет. Френні злякалася.

— Татку, ти зможеш сісти за кермо? Зможеш сам сюди доїхати?

— Так, — сказав він. — Так, звісно.

Він начебто почав збиратися з духом.

— Я чекатиму на ґанку.

Вона поклала слухавку та швидко спустилася зі сходів. Коліна тремтіли. На ґанку вона побачила, що, попри дощ, грозові хмари вже почали розходитись і крізь них пробивалося вечірнє сонце. Френні мимохіть пошукала очима веселку й побачила її далеко над водою — туманну, містичну дугу. Провина й тривога гризли її, якимись волохатими тілами ворушилися в неї в животі — там само, де й те, інше. Вона знову заплакала.

«Їж свій пиріг, — сказала вона собі, чекаючи на батька. — Смакує жахливо, тож їж свій пиріг. Можна й добавку отримати, і не одну. Їж свій пиріг, Френні, доїдай до крихти».

Розділ 21

Стю Редману було страшно.

Він визирнув із заґратованого вікна своєї нової кімнати в Стовінгтоні, штат Вермонт, і побачив маленьке містечко, яке простяглося внизу: мініатюрні заправки, щось на кшталт млина, головна вулиця, річка, платне шосе, а за ним виднівся гранітний хребет далекого заходу Нової Англії — Зелені гори.

Йому було страшно тому, що це приміщення більше скидалося на тюремну камеру, аніж на лікарняну палату. Було страшно тому, що Деннінґер зник. Стю не бачив Деннінґера відтоді, як увесь їхній шалений балаган переїхав з Атланти сюди. Дейтца також не стало. На думку Стю, Деннінґер із Дейтцом або хворіли, або вже й повмирали.