Розділ «Ян Потоцький Рукопис, знайдений у Сараґосі»

Ці слова можна було взяти за свого роду освідчення в коханні. Герцоґиня нахмурила чоло, подивилася на мене ще холодніше, ніж зазвичай і сказала:

— Сеньйоре Авадоро, якими б не були схожими дві сестри, прошу ніколи не поєднувати їх у своїх вихваляннях. А тим часом чекаю тебе завтра вранці. Я маю намір виїхати на кілька днів і хотіла б перед поїздкою поговорити з тобою.

— Сеньйоро, — відповів я, — я приречений загинути під ударами твого гніву: твої риси вирізьблені в моїй душі як образ якогось божества. Я знаю, що нас розділяє величезна відстань, аби я смів висловлювати тобі свої почуття. Однак сьогодні я раптом побачив образ твоєї божественної краси в особі молодій, веселій, щирій, простій і відвертій; хто ж може заборонити, сеньйоро, тебе в ній обожнювати?

З кожним моїм словом риси герцоґині набирали чимраз суворішого вигляду. Я гадав, що вона накаже мені забиратися геть і не попадатися їй більше на очі, але ні, вона лиш повторила, щоб я наступного дня повернувся.

Обідав я з Толедо, а під вечір повернувся на свій пост. Вікна напроти були повідкривані, так що я бачив усе, що діялося в домі. Леонора стояла в кухні й готувала олью подриду. Щохвилини питала в дуеньї поради, різала м’ясо й розкладала його на полумиску, весь час сміялася й уся аж світилася від радості. Потім накрила стіл білою скатертиною і поставила на нім два скромні прибори. Одягнена вона була в скромний корсаж з рукавами від сорочки, підкоченими аж по лікті.

Потім вікна й віконниці позачиняли, але те, що я бачив, справило на мене сильне враження, бо ж який молодий чоловік може холоднокровно споглядати хід домашнього життя. Картини такого роду є причиною того, що люди одружуються.

Наступного дня я пішов до герцоґині; сам вже не пам’ятаю, що їй говорив. Вона, схоже, знову боялася любовних визнань.

— Сеньйоре Авадоро, — сказала вона, перебивши мене, — я виїжджаю, як уже говорила тобі вчора, і якийсь час пробуду в герцоґстві Авіла. Сестрі своїй я дозволила прогулюватись після заходу сонця, не відходячи усе ж далеко від дому. Якщо ти в цей час захочеш підійти до неї, то я попередила дуенью, щоб вона не забороняла тобі розмовляти з нею стільки, скільки ти сам захочеш. Намагайся розпізнати серце й напрям думок цієї молодої особи, потім про все мені розповіси.

Сказавши це, вона злегка кивнула мені, даючи знак, що я вже можу йти. Я з болем розставався з герцоґинею, бо кохав її всім серцем. Її надзвичайна гордість зовсім не відштовхувала мене, бо я гадав, що коли вона захоче віддати комусь своє серце, то вибере, мабуть, коханця з нижчих верств, як це звичайно робиться в Іспанії. Я уявляв собі, що, може, навіть і мене колись покохає, хоча те, як вона зі мною поводилася, повинно було розвіяти всі мої надії. Одне слово, я весь час думав про герцоґиню, але ввечері почав думати про її сестру. Я подався на вулицю Ретрада. Ясно світив місяць, я побачив Леонору, яка сиділа з дуеньєю на лавці біля самих дверей. Дуенья побачила мене, підійшла, запросила сісти поряд із її вихованкою, сама ж відійшла. Трошки помовчавши, Леонора сказала:

— Отже ти, сеньйоре, і є тим молодим чоловіком, з яким мені дозволено бачитися? Чи можу я розраховувати на твою дружбу?

Я відповів, що вона в ній ніколи не розчарується.

— Ну, добре, — промовила вона, — якщо так, то скажи мені, будь ласка, як мене звуть.

— Леонора, — відповів я.

— Я не про це питаю, — перебила вона, — у мене ж повинно бути ще й прізвище. Я вже не така дурненька, як була у кармеліток. Там я думала, що світ складається тільки з монахинь і сповідників, але тепер знаю, що є дружини й чоловіки, які ніколи їх не покидають, і що діти носять прізвище батька. Тому я хочу знати моє прізвище.

Оскільки кармелітки в деяких монастирях живуть за дуже суворими правилами, то мене не здивувала така необізнаність у двадцятирічної дівчини. Я відповів, що, на жаль, не знаю її прізвища. Ще я сказав, що бачив, як вона танцювала в своїй кімнаті й що, мабуть, не у кармеліток училася танцювати.

— Ні, — відповіла вона, — герцоґ Авіла помістив мене до кармеліток, але після його смерті мене відвезли до урсуланок, де одна вихованка навчила мене танцювати, а інша співати; а про те, як чоловіки живуть зі своїми дружинами, мені говорили всі, зовсім не вважаючи це таємницею. Щодо мене, то я дуже хотіла б мати прізвище, але для цього потрібно вийти заміж.

Потім Леонора говорила мені про театр, про прогулянки, бої биків і виявляла щонайсильніше бажання все це побачити. Відтоді я кілька разів розмовляв з нею, але тільки увечері. Через тиждень я отримав від герцоґині листа такого змісту:

Наближаючи тебе до Леонори, я сподівалася пробудити в ній певне почуття до тебе. Дуенья ручається, що мої надії виповнилися. Якщо відданість, яку ти завжди мені виявляв, щира, то ти одружишся з Леонорою. Подумай, що відмова стане для мене образою.

Я відповів так:

Сеньйоро!