Розділ «Поза збірками»

Занурені в розчин кислоти електроди, солоні і вкриті патиною від своєї болісної купелі, починали в темряві проводити струм. Пробудившись із застиглого омертвіння, вони монотонно гули й металічно наспівували, світячи зсередини атомів у ненастанному присмерку тих сумних і пізніх днів. Невидимі заряди набрякали на полюсах і зривалися з них, розлітаючись у звихрену темряву. Ледь відчутний свербіж оббігав сліпою мурашвою струму простір, споляризований у концентричні лінії сил, у круги та спіралі магнітного поля. Тут і там зі сну сигналізували апарати, запізнено і невчасно відповідаючи один одному безнадійними односкладами: крапка, тире — у перервах серед глухої летаргії. Батько стояв поміж усіма пронизливими струмами з болісною усмішкою, приголомшений їхнім затинанням, їхньою недоброю, раз і назавжди замкнутою та безвихідною долею, що монотонно, півскладами-каліками сигналізує про себе з глибин ув’язнення.

Унаслідок тих досліджень батько досяг дивовижних результатів. Наприклад, він довів, що електричний дзвінок, який діє на засаді так званого молотка Неефа[254], звичайнісінька містифікація. Не людина вдиралася тут у лабораторію природи, а навпаки — природа втягувала людину у свої махінації, через людські експерименти доходячи своїх власних цілей, спрямованих не знати на що. Під час обіду батько прикладав кінчик зануреної в суп ложки до нігтя свого великого пальця — й тут-таки в лампі починало деренчати дзвінком Неефа. Вся апаратура була зайвим приводом, загалом недоречним, а дзвінок Неефа був місцем збігу певних імпульсів субстанції, що шукали свої шляхи через людську кмітливість. Природа хотіла і діяла, людина ж була осцилювальною стрілкою, човником ткацького верстату, що ходить то в один бік, то в інший згідно з її волею. Людина як така була тільки складником, частиною Неефового молотка.

Хтось кинув слово «месмеризм»[255], і батько відразу ж підхопив його. Коло його теорії зімкнулося, знайшло свою останню ланку. Згідно з тією теорією, людина була всього лише перехідним станом, тимчасовим вузлом месмеричних струмів, які там і сям плутаються в лоні вічної матерії. Всі винаходи, з нагоди яких людина так тріумфувала, були пастками, що ними її заваблювала природа, механічними пастками невідомого. Батькові експерименти набирали дедалі більше магічно-факірських ознак і присмаку пародійного жонглерства. Я не говоритиму тут про всілякі його експерименти з голубами, яких він, маніпулюючи паличкою, розманіпульовував на два, на три, на десять, щоб згодом, поступово й насилу, вманіпулювати назад у паличку. Далі він піднімав капелюха, й вони по черзі вилітали, тріпочучи, верталися повним складом до реальності, вкриваючи стіл схвильованою, рухливою та туркітливою зграйкою. Часом батько переривав експеримент у несподіваному місці, нерішуче спинявся із заплющеними очима й за мить підтюпцем біг у сіни, де запихав голову в отвір димаря. Там було темно, глухо від сажі і блаженно, ніби в серці ніщоти, теплі струми циркулювали вгору і вниз. Батько заплющував очі й деякий час отак стояв у тому теплому чорному ніщо. Ми всі відчували, що той інцидент був недоречний і начебто виходив поза лаштунки справи, тож ми внутрішньо закривали очі на сам його не влізлий у жодні береги факт, що належав до цілком іншого порядку речей.

Батько мав у своєму репертуарі суттєво депресивні штучки, які пронизували справжньою меланхолією. Стільці в нашій їдальні були з високими майстерно різьбленими спинками. Там були цілі гірлянди листків і квітів у реалістичному стилі, але варто було батькові їх торкнутись, як різьблення раптово набирало напрочуд смішного вигляду, незбагненного сенсу, починало миготіти і по-змовницькому підморгувати; все це було якось невимовно, до нестерпності сороміцько — поки підморгування не починало набирати цілком окресленого напряму, нестримної невідпорності, й тут деякі з присутніх починали вигукувати: «Тітка Вандзя, як викапана, тітка Вандзя!» — дами заходилися писком, бо то була тітка Вандзя як жива, ні, вона сама вже зайшла у гості, сама сиділа і провадила свою нескінченну балачку, не даючи нікому і слово вставити. Батькові дива самі собою знецінювалися, бо це не був ніякий привид, а справжня тітка Вандзя в усій своїй натуральній простоті, що не припускала й думки про якесь диво.

Перш ніж ми перейдемо до дальших випадків тієї пам’ятної зими, годилося б іще коротенько згадати певний інцидент, який у нашій родинній хроніці завжди якось сором’язливо замовчується. Що трапилося з дядьком Едвардом? Того разу він заїхав до нас у гості, нічого не передчуваючи, весь розпашілий здоров’ям та заповзятливістю, лишивши на селі дружину з донечкою тужливо дочікуватися свого повернення. Отже, він приїхав у найкращому настрої, щоб трохи забавитися й розважитися здаля від сім’ї. І що трапилося? Батькові експерименти справили на нього приголомшливе враження. Відразу ж після перших батькових штучок він підвівся, зняв пальто і цілком віддався в розпорядження батька. Беззастережно! Це слово він вимовив із невідпорним поглядом і міцним потиском руки. Батько зрозумів. Він упевнився, чи дядько не має традиційних упереджень щодо «principium individuationis». Виявилося, що ні, жодних, абсолютно жодних. Дядько був ліберальний і без передсудів. Єдиною його пристрастю було служіння науці.

Попервах батько ще залишав йому трохи свободи. Він здійснював приготування до засадничого експерименту. Дядько Едвард користався своєю свободою, гуляючи й роздивляючись містом. Він купив собі велосипед помітної величини й на його величезному колесі об’їздив площу Ринок, з висоти свого сідла зазираючи у вікна другого поверху. Проїжджаючи коло нашого будинку, він елегантно піднімав капелюха перед дамами, що виднілись у вікні. Його вуса були закручені спіраллю, невеличка борідка мала шпилясту форму. Проте невдовзі він переконався в тому, що велосипед неспроможний запровадити його у глибші таємниці механіки, що цей геніальний апарат не здатний тривалий час забезпечувати його метафізичним трепетом. Тоді й розпочались експерименти, при яких відсутність у дядька упереджень щодо «principium individuationis» виявилася настільки необхідною. Дядько Едвард не мав жодних застережень щодо того, аби для блага науки дозволити себе фізично зредукувати до голої засади Неефового молотка. Він без жалю погодився на поступове скорочення всіх своїх властивостей з метою оголення своєї найглибшої сутності, тотожної (як він уже чув протягом деякого часу) згаданій засаді.

Зачинившись у своєму кабінеті, батько розпочав поступовий демонтаж заплутаної сутності дядька Едварда, болісний психоаналіз, розкладений на шерегу днів і ночей. Стіл кабінету почав заповнюватися розкладеними комплексами дядькової істоти. Попервах дядько ще брав участь у наших застіллях, сильно скорочений, він ще намагався брати участь і в наших розмовах, одного разу він ще проїхався велосипедом. Потім він махнув на все це рукою, відчуваючи себе дедалі розібранішим. У нього з’явився певний різновид сорому, характерний для стадії, в якій він перебував. Він уникав людей. У той же час батько дедалі відчутніше наближався до мети своїх процедур. Він уже скоротив дядька до необхідного мінімуму й усунув із нього все несуттєве. Помістивши його високо у стінну нішу на сходовій клітці, він організував його складники на засаді елемента Лекланше. У тому місці стіна була вкрита пліснявою, грибок розповсюдив там своє білясте плетиво. Батько безцеремонно користувався всім капіталом дядькового ентузіазму, розтягуючи його сюжет уздовж цілих сіней та лівого крила будинку. Пересуваючись на драбині уздовж стіни темного коридору, батько вбивав малі цвяшки у стіну вздовж усієї колії його теперішнього життя. Ті задимлені жовтуваті пополудні були майже зовсім темні. Батько послуговувався запаленою свічкою, що нею зблизька, п’ядь за п’яддю освітлював прогнилу стіну. Нині існує версія, що в останню мить дядько Едвард, досі героїчно стриманий, виявив однак деяке роздратування. Кажуть навіть, що справа дійшла до раптового, хоч і запізнілого вибуху, який ледь не знищив майже завершений твір. Але інсталяція вже була готова — й дядько Едвард, який усе своє життя був зразковим чоловіком, батьком та підприємцем, і в останній своїй ролі врешті змирився з найвищою необхідністю.

Дядько функціонував чудово. Не було випадку, щоб він виявив непослух. Вийшовши зі своїх плутаних ускладнень, у яких раніше стільки разів губився і блукав, він урешті знайшов чистоту одностайної та прямолінійної засади, якій від цього моменту повинен був незмінно підлягати. Ціною своєї насилу керованої різноплановості він отримав тепер просте і непроблемне безсмертя. Чи був він щасливий? Про це запитувати даремно. Це запитання має сенс, якщо йдеться про сутності, в яких міститься багатство альтернатив, завдяки чому актуальна дійсність може протиставитися напівреальним можливостям і в них віддзеркалитися. Проте дядько Едвард альтернатив не мав, і протиставлення щасливий — нещасливий для нього не існувало, позаяк він аж до останніх меж був тотожний собі самому. Дивлячись на його пунктуальне, настільки точне функціонування, неможливо було втриматися від певного визнання. Навіть його дружина, тітка Тереза, прибувши через якийсь час услід за чоловіком, не могла втриматися від того, аби щохвилини не натискати на кнопку — лишень би почути той лункий верескливий голос, у якому вона розпізнавала тембр голосу давнього, коли він кричав чимось роздратований. Стосовно ж Едзі, донечки, можна було сказати, що батькова кар’єра захопила її. Щоправда, згодом вона заповзялася на мене зі своєрідною відплатою, намагаючися мстити за вчинок мого батька, але це вже частина іншої історії.

Минали дні, пополудні ставали довшими. З ними не було що робити. Надмір іще сирого, пустого й незастосованого часу видовжував вечори порожніми присмерками. Зарано вимивши посуд і поприбиравши на кухні, Аделя безвільно стояла на ґанку, тупо дивлячись кудись у блідо-червону вечорову даль. Її гарні очі, такі виразні в інші хвилини, тепер наче оскліли в бездумному спогляданні — випуклі, великі та блискучі. Її шкіра, наприкінці зими змутніла і сіра від кухонних випарів, тепер омолоджувалася під впливом весняної ґравітації місяця, що добирав собі чверть за чвертю, набувала молочних рефлексів, опалевих відтінків, емалевих полисків. Аделя тепер тріумфувала над продавцями, які губилися під її темними поглядами, випадали з ролі пересичених завсідників кнайп і борделів і, вражені її новою вродою, шукали іншої платформи зближення, готові йти на поступки заради нового укладу стосунків і визнання позитивних фактів.

Батькові експерименти всупереч усім очікуванням не призвели до перевороту в повсякденному житті. Прищеплення месмеризму на тілі сучасної фізики плідним не виявилося. Не тому, що у батькових відкриттях не було раціонального зерна. Однак істина не визначає успішність ідеї. Наш метафізичний голод обмежений і швидко піддається насиченню. Батько саме стояв на порозі нових приголомшливих відкриттів, коли в нас усіх, у лави його прихильників та адептів, почали закрадатися нехіть і розхолодження. Дедалі частішали ознаки настогидлості, що у своїх проявах доходили до відвертих протестів. Наша природа бунтувала проти послаблення фундаментальних законів, ми мали вже досить чудес і прагнули повернутися до старої, такої знайомої та солідної прози віковічних порядків. І батько це зрозумів. Він зрозумів, що зайшов задалеко, і пригальмував порив своїх ідей. Товариство елегантних адепток та адептів із підкрученими вусами тануло з дня на день. Прагнучи вийти із ситуації з честю, батько саме вирішив виголосити останню й заключну доповідь, як раптом нова подія скерувала увагу всіх у зовсім неочікуваному напрямку.

Певного дня мій брат, прийшовши зі школи, оголосив неймовірну, а проте правдиву новину про близький кінець світу. Ми навіть схотіли, щоб він повторив, бо думали, ніби зле розчули. Але ні. Саме так і звучала та неймовірна і в усіх відношеннях незбагненна новина. Як був і як стояв — неготовий і недороблений, у випадковому пункті перетину часу та простору, без закриття рахунків, не добігши до жодного фінішу, немов посередині речення, без крапки, без знаку оклику, без Божого суду і гніву, наче в найкращому варіанті стосунків, лояльно, за взаємною згодою та взаємно визнаними засадами — світ мусив дістати по голові, просто і неминуче. Ні, то не був есхатологічний[256], здавна проголошений у пророцтвах трагічний фінал як останній акт божественної комедії. Ні, то був радше цирково-біцикловий, гопля-ілюзіоністський, чудесно фокус-покусний і повчально-експериментальний кінець світу — під оплески всіх духів поступу. Не було майже нікого, кого б він собою не переконав. Уражених і збунтованих відразу ж загулюкали. Бо ж як вони не розуміли того, що це був просто-таки нечуваний шанс, найпрогресивніший кінець світу — вільнодумний, поставлений на висоту часу й не тільки сам по собі почесний, а й такий, що обдаровує почестями Найвищої Мудрості? Тож усі із завзяттям погоджувалися, креслили adoculos[257] на вирваних із блокнота аркушах, упевнено демонстрували їх одне одному, розбивши на голову опонентів і скептиків. У кольорових часописах з’явилися величезні, на всю сторінку зображення очікуваних картин катастрофи в ефектних ракурсах. Там були багатолюдні міста, охоплені нічною панікою під небом, наповненим світляними сигналами й феноменами. Усі вже відчували дивовижну дію далекого боліда, що його параболічна верхівка, незмінно націлена на Земну кулю, продовжувала нерухомо летіти небом, наближаючись до нас із швидкістю стільки-то миль на секунду. Немов у цирковому фарсі, злітали догори капелюхи та котелки, волосся ставало дибки, парасолі відкривалися самі по собі, а з-під відлетілих перук оголювалися лисини — під чорним і велетенським небом, що миготіло одночасним тривожним сигналом усіх зірок.

У наше життя ввійшло щось урочисте, якісь ентузіазм і відданість, якась поважність і ретельність пробилася в наші рухи, розширила наші груди космічним зітханням. Земна куля ходила ходором від урочистого нічного волання, від солідарного екстазу тисяч. Настали чорні велетенські ночі. Зоряні туманності згущувалися навколо Землі незліченними роями. У чорних міжпланетних просторах ті рої нависали звідусіль, осипаючись метеоритним пилом від прірви до прірви. Загублені в безмежних світах, ми майже втратили під ногами твердь Земної кулі — дезорієнтовані, збившися з напрямків, ми, мов антиподи[258], висіли головами донизу над перевернутим зенітом або блукали зоряними ройовищами, наслиненим пальцем проводячи уздовж цілих світляних років від зірки до зірки. Так ми мандрували по небу розтягнутою безладною лавою, розбігшись в усіх напрямках нескінченними щаблями ночі — еміґранти покинутої кулі, що плюндрували незміримий зоряний мурашник. Відкрились останні бар’єри — і біциклісти в’їхали в чорний зоряний простір, постававши дибки на своїх велосипедах, а відтак завмерли в нерухомому польоті міжпланетною пусткою, що засвічувалась усе новими сузір’ями. Пролітаючи отак насліпо, вони прокладали шляхи й дороги безсонної космографії, перебуваючи насправді в космічній летаргії — чорні, мов сажа, такі, наче позапихали голови в отвір димаря, остаточний пункт призначення всіх отих сліпих польотів.

По закінченні короткого й безладного, наполовину проспаного дня ніч відкривалася, наче велетенська роїста вітчизна. На вулиці висипалися натовпи, перетікали на площі, суцільні голови — ніби повибивано чопи з бочок із кав’яром, і він розтікся струмками лискучого шроту, розплився річками по ночі, чорній, наче смола, і галасливій від зірок. Сходи тріщали під вагою тисяч, в усіх вікнах з’являлися розпачливі фігурки, люди-сірники на рухомих дерев’яних ніжках переступали підвіконня у лунатичному трансі, шикувалися, мов мурашки, в живі ланцюги, рухомі юрми й колони — один на плечах у іншого, — що спливали з вікон на платформи площ, освітлені палахкотінням смоляних бочок.

Я прошу вибачення, якщо, описуючи ці сповнені величезного скупчення і рейваху сцени, впадаю в перебільшення, мимоволі беручи за зразок деякі старі гравюри із великої книги падінь і катастроф людського роду. Адже всі вони сходяться до єдиного праобразу, і це мегаломанське перебільшення, височезний пафос цих сцен вказують на те, що тут ми вибили дно споконвічної бочки спогадів, якоїсь прабочки міфу — й увірвалися до передлюдської ночі, наповненої булькітливою стихією, киплячим анамнезом, уже не в змозі стримати набухлого паводка. Ох, ці рибні і роїсті ночі, зарибнені зірками, лискучі від луски, ох, ці табуни ротиків, що невтомно, дрібними ковтками, зголодніло ковтають кожну цівочку тих чорних і проливних ночей! До яких фатальних ятерів, до яких печальних неводів тяглися ці темні, тисячі разів розмножені покоління?

О, небеса тих днів — усі у світляних сигналах і метеорах, покреслені розрахунками астрономів, тисячі разів перекальковані, поцифровані, позначені водяними знаками алгебри! З обличчями, блакитними від ореолу тих ночей, ми мандрували небесами, що пульсували від вибухів далеких сонць у сидеричних[259] осяяннях — людські юрмища, які плинули широко по мілинах Молочного Шляху, розлитого на все небо, людська цівка, над якою верховодили циклісти на своїх павучих апаратах. О, зоряна арено ночі, покреслена аж до найдальших меж еволюціями, спіралями, арканами й петлями тих еластичних веловиїздів, о циклоїди та епіциклоїди[260], натхненно виконані на діагоналях неба, що, гублячи дротяні спиці і збайдужіло скидаючи лискучі обручі, добігають до світляної мети фінішу зовсім оголені, на самій лише чистій велосипедній ідеї! Зрештою, саме тими днями датується нове сузір’я, назавжди прийняте до зодіакального почту тринадцятим і відтоді засвічене в небі наших ночей — Цикліст.

У ті ночі, розчахнуті навстіж, помешкання лишалися порожніми при світлі ламп, що ґвалтовно кіптюжили. Фіранки, викинуті далеко в ніч, ішли хвилями, й анфілади так і стояли у всеосяжному неперервному протязі, який прошивав їх наскрізь єдиним, ненастанним і різким сигналом тривоги. Його подавав дядько Едвард. Саме так — він урешті втратив терпіння, порвав усі пута, розтоптав категоричний імператив[261], вибився поза принципи своєї високої моральності й сигналив. Його притьмом затикали кухонними ганчірками з допомогою довгого дрючка, силкуючись затамувати той ґвалтовний вибух. Але навіть і заткнутий, він дико галасував і шалено без пам’яті скрекотів: йому було вже все однаково, й життя виходило з нього через оте скрекотіння, тож він стікав кров’ю на очах у всіх, позбавлений рятунку у своїй фатальній запеклості.

Часом хтось на хвилинку заходив до порожніх кімнат, пронизаних тим різким тривожним сигналом, поміж ламп, які горіли високим полум’ям, навшпиньки робив кілька кроків від порогу і, вагаючись, зупинявся, ніби чогось шукав. Дзеркала без жодного слова приймали його у свою прозору глибінь, мовчки розділяючи між собою. Дядько Едвард репетував на всі оті порожні та світлі кімнати, тож самотній дезертир зірок, переповнений докорами сумління, наче прийшов сюди здійснити злочин, крадькома забирався з помешкання, оглушений тривогою, і прямував до дверей, супроводжуваний чуйними дзеркалами, що пропускали його через свою блискучу алею, в той час як у їхні глибини забігав навшпиньки різноспрямований рій сполоханих двійників з пальцем на вустах.

Знову над нами відкривалося небо зі своїми засіяними зоряним пилом безмірами. На ньому вже із самого початку ночі щодоби з’являвся той фатальний, перехилений навскоси болід, завислий на вершині своєї параболи, нерухомо наближаючись до Землі і без просування ковтаючи чергові скількись там тисяч миль на секунду. Всі погляди були спрямовані на нього, в той час як він, металічно блискучий, довгасто-заокруглений за формою, дещо світліший у своєму випуклому ядрі, з математичною точністю виконував свій щоденний pensum[262]. Наскільки ж тяжко було повірити, що цей маленький хробачок, який так невинно світиться посеред незліченних зоряних роїв, є вогняним пальцем Валтасара[263], що на скрижалі неба виписує загибель нашої планети. Але кожна дитина вже напам’ять знала той фатальний узір, схоплений у знак багаторазового інтеграла, з якого після вставляння границь виникало наше неминуче знищення. Що могло б нас іще врятувати?

У той час, як юрми роззяв розбіглися по великій ночі, гублячися серед зоряних спалахів і феноменів, батько тихцем залишився вдома. Він єдиний знав потаємний вихід із тієї халепи, задні лаштунки космології, тож крадькома посміхався. Поки дядько Едвард розпачливо сигналив, позатиканий ганчір’ям, батько нечутно увіпхнув голову до отвору грубки. Там було глухо і чорно хоч в око стрель. Віяло теплим повітрям, сажею, затишшям і пристанищем. Батько всівся зручніше і блаженно заплющив очі. У той чорний скафандр будинку, виведений над дахом у зоряну ніч, потрапив слабенький промінчик зірки і, поламаний, ніби пропущений через оптичні скельця, світлом проріс у середині грубки, ембріонно зачинаючись у темній реторті димаря. Батько обережно крутив гайку мікрометра — й от поступово в полі зору його телескопа розташувався той фатальний витвір, ясний, мов місяць, поданий лінзою ніби на долоні і пластичний, оточений світінням вапняної різьби в мовчазній чорноті міжпланетної пустки. Він був дещо скрофулічний[264], поораний віспою — рідний брат Місяця, загублений двійник, що після тисячолітніх мандрів повертається до материнської кулі. Батько пересував його зблизька перед витріщеним оком, ніби густо подірявлене кружальце швейцарського сиру, блідо-жовтого, різко освітленого, вкритого білою, наче від прокази, висипкою. З рукою на гайці мікрометра, з оком, осяяним світлом з окуляра, батько водив зимним поглядом по вапнистій кулі і бачив на її поверхні химерний малюнок хвороби, яка підточувала його зсередини, звивисті канали короїда, що риється у сироподібній хробачливій поверхні. Батько здригнувся, зрозумівши свою помилку, — ні, це не був швейцарський сир, це був найімовірніше людський мозок, анатомічний препарат мозку в усій його надзвичайно складній структурі. Батько виразно бачив межі шарів, звивини сірої речовини. Напруживши добряче зір, він навіть відчитав ледь видимі літери написів, що в різних напрямках бігли по химерній мапі півкулі. Здавалося, мозок був у хлороформі, глибоко приспаний і блаженно усміхнений уві сні. Доходячи до ядра того усміху, батько крізь плутані лінії поверхні побачив суть явища — і всміхнувся сам до себе. Чого лиш не відкриє нам наш рідний димар, глухий і темний, як ліс! Під звивинами сірої речовини та дрібною грануляцією слизу батько спостеріг обриси ембріона, що виразно просвічувався в характерній перевернутій позі, з кулачками коло щік, у блаженному сні навспак серед світлих вод амніону[265]. У цій позі батько його й залишив. Полегшено зітхнувши, батько встав і зачинив дверцята отвору.

От і все. Як же так, а що ж із кінцем світу, що з отим чудовим фіналом після такого прекрасного вступного розвитку? Опустити очі та всміхнутися. Невже в розрахунки прокралася помилка, малесенька похибочка в додаванні, невже друкарський чортик при переписуванні цифр? Нічого подібного. Розрахунки були точні, і жодна помилка не закралась у стовпчики цифр. То що ж таке трапилося? А прошу послухати. Болід гнав цілком влучно, рвався в кар’єр, мов амбітний скакун, щоби своєчасно досягнути цілі. Мода сезону бігла поруч із ним. Протягом деякого часу він летів на чолі епохи, якій надав своє ім’я та обриси. Потім обидва завзяті полюси вирівнялись і паралельно йшли у прискореному галопі, а наші серця билися солідарно з ними. Однак потім мода поступово вирвалася вперед, на півноса випереджуючи невтомний болід. І той міліметр визначив болідову долю. Її було вирішено, раз і назавжди поставлено на місце. Наші серця вже бігли разом із модою, поступово залишаючи позаду чудовий болід, і ми збайдужіло дивились на те, як він бліднув, малів і, врешті, змирившись, пригальмував на обрії, похилившись боком, намарне вписуючись ув останній поворот на своєму викривленому шляху, далекий і блакитний, навіки безпечний. Він безсило випав із перегонів, сила його актуальності вичерпалася, й ніхто вже не піклувався ним, відсталим. Покинутий на себе самого, він тихенько в’янув у повсюдній байдужості.