Розділ «Санаторій під Клепсидрою»

Я хотів би дати читачеві бодай приблизне уявлення, чим на той час була книга, на сторінках якої заповідались і укладались остаточні справи тієї весни. Невимовний, неспокійний вітер ішов блискучими рядами тих марок, задекорованою вулицею прапорів і гербів, енергійно розгортаючи емблеми та вимпели, здійняті хвилею в тиші із забитим подихом, в тіні хмар, що загрозливо виростала над обрієм. Потім на порожній вулиці раптово з’явилися перші герольди в урочистих строях, з червоними пов’язками на раменах, лискучі від поту, безпорадні, переповнені почуттям обов’язку та самовідданістю. Вони подавали мовчазні знаки, глибоко зворушені й урочисто-поважні, а вулиця вже тьмянішала від демонстрації, що наближалася, з усіх провулків насувало тисячоноге човгання колон. Це була велетенська маніфестація країн, універсальний першотравень, монстр-парад світів. Світ маніфестував тисячею немов до присяги піднесених рук, прапорів і штандарів, стверджував тисячею голосів, що не на боці Франца Йосифа І, а когось, хто значно, значно більший. Над усім хвилювався яскраво-червоний, замалим не рожевий, колір, невимовний, визвольний колір ентузіазму. Із Сан-Домінго, Сан-Сальвадора та Флориди надходили задихані і темпераментні делегації, всі в убраннях малинової барви, і віталися черешневої барви котелками, з-під яких по двоє-троє вилітали галасливі щиглики. Лискучий вітер радісно вигострював на льоту спалахи труб, м’яко і безсило обтріпував обриси інструментів, що на всіх поворотах ронили тихі пучки електричних іскор. Незважаючи на з’юрмлення й багатотисячну ходу, все дотримувалося порядку, велетенське рев’ю розгорталося за планом і в тиші. Бували моменти, в які прапори, що гарячими ґвалтовними хвилями спадали з балконів і звивались у розрідженому повітрі амарантовими згортками, ґвалтовним і тихим трепетом, намарним злетом ентузіазму, раптом завмирали мов за командою — й уся вулиця ставала червоною, яскравою, повного мовчазної тривоги, в той час як у потьмянілій далині уважно відраховувалися глухі салюти канонади, всі сорок дев’ять детонацій у сутінковому повітрі.

Потім обрій раптово хмуриться, ніби перед весняною бурею, лиш яскраво блищать інструменти оркестрів, і в тиші стають чутними гуркотіння стемнілого неба, шум далеких просторів, а в цей час від поблизьких садів напливає густими порціями запах черемхи — й беззахисно вибухає, розноситься і невимовно навсібіч розпросторюється.

Аж певного дня наприкінці квітня передполудень був сірий і теплий, люди йшли, втупившись у землю перед собою, завше у той квадратний метр вологої землі попереду, й навіть не відчували, що збоку від них — дерева парку, чорні розгалужені силуети, які в різних місцях репають солодкими роз’ятреними ранами.

Заплутане в чорних і галузястих сітях дерев сіре й задушливе небо навалилося людям на карк — вихрувато скуйовджене, неоковирно-важке й величезне, мов перина. Люди вибиралися з-під нього на руках і ногах, ніби хрущі в отій теплій вологості, чуйними ріжками обмацуючи солодку глину. Світ лежав глухий, розповивався і ріс десь угорі, десь позаду і внизу — блаженно немічний — і плинув. Часом він сповільнювався, щось туманно нагадував, розгалужувався деревами, щепив їх густою лискучою сіткою пташиного граю, накинутою на той сірий день, і йшов углиб, у підземне плазування коренів, у сліпе пульсування черв’яків та гусениць, у глухі темноти чорнозему та глини.

А під цим незграбним огромом сиділи навпочіпки люди — оглушені, без думки в голові, з головами в долонях, висли і горбилися на паркових лавках із клаптем газети на колінах, із текстом, який витік у велику й сіру бездумність отого дня, неоковирно зависали в іще вчорашній позі й безтямно слинилися.

Може, їх приглушували ті густі пташині тріскачки, ті невтомні макові голівки, що ненастанно сипали сірий шріт, затьмивши ним повітря. От вони й ходили, оспалі, під тим олов’яним градом і розмовляли жестами або зневірено мовчали.

Але коли близько одинадцятої ранку десь, у якомусь пункті простору, крізь велике й набухле тіло хмар проклюнулося блідим паростком сонце, то раптом у гіллястих кошах дерев густо засвітилися всі бруньки, і сіра вуаль пташиного цвіркотіння поволі, золотистою сіткою, відокремилася від обличчя дня, що розплющив очі. І то була весна.

Тоді зненацька, за одну мить, ще хвилину тому порожня алея парку засіюється людьми, що поспішають у різних напрямках, — так, ніби вона, алея, насправді є вузлом усіх вулиць міста, що зацвітає жіночими вбраннями. Одні з цих прудконогих і зграбних дівчат квапляться на роботу, до крамниць і контор, інші — на побачення, але протягом кількох хвилин, переходячи ажурний кошик алеї, що дихає вільготою квітникарні, скроплений пташиними трелями, вони вже належать до цієї алеї та цієї пори, стають, самі не відаючи, статистками цієї сцени в театрі весни, ніби народжені на цьому хіднику разом із тонкими тінями гілок і листків, що на очах вистрелюють із бруньок на тьмяно-золотому тлі зволоженого гравію, і пробігають парою золотих, гарячих та коштовних пульсів, а потім нагло збліднуть і вкриються тінню, всякнуть у пісок, мов ті прозорі філіґрани, коли сонце увійде в задуму хмар.

Але на одну хвилину вони заполонили алею своїм свіжим поспіхом, і з шелестіння їхньої білизни, здається, сочиться той безіменний алейний запах. Ох, ці продувні і крохмально-свіжі блузки, винесені на прогулянку під ажурну тінь весняного коридору, блузки з мокрими плямами у підпахвах, блузки, що висохнуть під фіалковими віяннями далини! Ох, ці молоді, ритмічні, розігріті від руху ноги в нових, із рипучого шовку панчішках, під якими сховано червонясті плямки та прищики — здорові, весняні виприски гарячої крові! Ох, увесь цей парк, такий безсоромно прищавий, аж усі дерева розсипаються бруньками прищів, які репають у цвіркотінні!

Потім алея знову порожніє, а втоптаною доріжкою тихо перевалюється дротяними шпицями в колесах дитячий візок на тоненьких ресорах. У малому лакованому човнику, занурене у грядку високих накрохмалених мереживних обгорток, спить, ніби в букеті, щось іще від них тендітніше. Дівчина, що неквапом підштовхує візок перед собою, часом над ним нахиляється, перехиляє той розбуялий, заквітлий білою свіжістю кошик на задні колеса, квилячи осями обручів, і пестливо роздмухує весь мереживний букет аж до солодко приспаного ядра, сном якого, ніби казка, мандрує — поки візок перетинає смуги тіні — плинне чергування хмарин і просвітів.

Потім, уже в полудень, той брунькуватий вертоград усе ще сплітається зі світлом і тінню, а крізь витончені отвори в тій сітці безконечно сиплеться пташине цвіркотіння — з гілки на гілку перлисто сиплеться крізь дротяну клітку дня, однак жінки, що проходять краєчком хідника, уже втомлені, їхнє волосся ослабло від міґреней, а лиця загнані весною. Після цього алея цілком порожніє, а пополудневою тишею поволі заволодіває запах ресторації з паркового павільйону.

Щодня о тій самій годині Б’янка зі своєю гувернанткою проходить парковою алеєю. Що мені про неї сказати, як описати її? Я знаю лиш те, що вона в чудовій згоді із собою самою, що до кінця виконує власну програму. Зі стиснутим глибокою радістю серцем я щоразу зауважую, як вона крок за кроком увіходить у свою сутність — легка, ніби танцівниця, як несвідомо і кожним рухом поціляє в десятку.

Вона йде цілком звичайно, без надмірної граційності, але з простотою, що хапає за серце — і воно завмирає від щастя, що отак просто можна бути Б’янкою, без жодних штучок і не напружуючись.

Якось вона повільно звела на мене очі і мудрість її погляду пронизала мене наскрізь, прошила, ніби стріла, навиліт. Відтоді я знаю, що для неї нема таємниць і що вона із самого початку читає всі мої думки. З тієї хвилини я віддався в її розпорядження, безмежно й неподільно. Вона прийняла це майже непомітним порухом повік. Це відбулося без жодного слова, вмить, в одному погляді.

Коли я хочу її собі уявити, можу вдатися тільки до однієї деталі, цілком несуттєвої: її зшерхлої на колінах шкіри — ніби у хлопця. Це глибоко зворушує і заводить думку у дражливі посмикування суперечностей, поміж антиномії, що так ощасливлюють. Усе інше, вище й нижче, є трансцендентним і не піддається уяві.

Сьогодні я знову заглибився в альбом Рудольфа. Яка чудова студія! Цей текст переповнений посиланнями, алюзіями, мимобіжними нагадуваннями і двозначним миготінням. Але всі лінії збігаються у Б’янці. Які обнадійливі переходи! Моя підозра біжить від вузла до вузла, ніби уздовж ґноту, і жевріє світлистою надією, все просвітленіша. Ох, як мені тяжко, як стискається серце від таємниць та їхніх передчуттів.

У міському парку тепер щовечора музика й алеями перетікає весняна променада. Усі кружляють і повертаються, минаються і зустрічаються в симетричних, стало повторюваних арабесках. Молоді чоловіки зодягли нові весняні капелюхи й недбало перебирають долонями рукавички. Крізь стовбури дерев і живоплоти просвічують сукенки дівчат у сусідніх алеях. Вони йдуть парами, вихитуючи стегнами, вони пишняться піною мережив та плісе і, мов лебеді, несуть на собі ті рожеві й білі пишноти — дзвони розквітлого мусліну; час від часу вони висаджують їх на лавку, наче втомлені їхнім пустим парадом, і самі осідають всією великою трояндою з газу й батисту, що розкривається, переливаючись усіма пелюстками. Й тоді показуються закладені одна на одну й перехрещені ноги, сплетені в білу, невідпорної притягальності форму, а молоді фланери, проходячи повз них, мовкнуть і бліднуть, уражені силою аргументу, дощенту переконані й переможені.

Настає мить перед самісіньким смерком, і барви світу гарнішають. Усі вони здіймаються на котурни, стають палкими, святковими і сумовитими. Парк відразу наповнюється рожевим верніксом[123], лискучим лаком, від якого все навколо стає дуже кольоровим і підсвіченим. Але вже в цих барвах з’являється надто глибока лазур, якась заяскрава і тим-то вже підозріла краса. Ще одна мить — і паркова гущавина, ледь посипана молодою зеленню, гілляста і поки що гола, вся наскрізь просвічує рожевою годиною смерку, в яку домішано бальзам холоду і напущено невимовного смутку речей, назавше і смертельно гарних.

Тоді зненацька весь парк стає величезним і мовчазним, урочисто-зосередженим оркестром, який під завмерлою паличкою диригента чекає, поки в ньому дозріє й закипить музика. І раптом над цією потужною, потенційною й жагучою симфонією западає швидкий і кольоровий театральний смерк, ніби під дією звуків, які ґвалтовно набрякають в усіх інструментах, — десь високо молоду зелень пронизує голос вивільги, зашитої в гущавині, — й от навколо стає врочисто, самотньо і, мов у вечірньому лісі, пізно.

Ледь відчутний повів лине верхівками дерев, з яких осипається, ніби дріж, сухий наліт черемхи — невисловлений та гіркий. Високо під присмерковим небом пересипається і стікає безмежним зітханням смерті той гіркий аромат, у який ронять сльози перші зірки, ніби бузковий цвіт, викрадений у блідо-лілової ночі. (Ох, знаю: батько в неї був корабельний лікар, а мати квартеронка[124]. Це на неї щоночі чекає коло причалу той малий і темний річковий пароплав з колесами на боках — і не засвічує ліхтарів.)