Розділ «Санаторій під Клепсидрою»

Адже на той час я вже заволодів тим шматком книжки, тими її жалюгідними рештками, які дивний трафунок долі закинув мені в руки. Я старанно ховав той скарб від усіх очей, засмучений глибоким занепадом книги, для скалічених залишків якої не зміг би знайти співчуття ні в кому.

А сталося це так.

Одного з днів тієї зими я застав Аделю під час прибирання, зі щіткою в руці, спертою на пюпітр, на якому лежав якийсь подертий зшиток паперу. Я вихилився вперед з-поза її плеча — не так з цікавості, як щоби вкотре вдихнути запах її тіла, юна зваба якого віднедавна розкрилася моїм пробудженим чуттям.

«Диви, — сказала вона, без протесту витримуючи моє налягання, — хіба може бути так, щоб волосся виросло аж до землі? Хотіла б я таке мати».

Я глянув на гравюру. На великому аркуші infolio було зображено жінку з радше міцними і присадкуватими формами та енергійним досвідченим обличчям. З голови цієї дами розпливався величезний волосяний кожух, що ваговито скочувався з плечей і кінчиками товстих сплетінь волочився по землі. То був якийсь неймовірний вибрик природи, складчастий і просторий плащ, що його наче випряли з коренів волосся, і тяжко було уявляти собі, ніби такий тягар не завдає дошкульного болю й не обезвладнює перевантажену ним голову. Однак володарка цієї краси носила її, здавалося, з гордощами, а видрукуваний поруч жирним шрифтом текст оповідав історію цього дива і починався так: «Я, Анна Чиллоґ, народилася в Карловицях у Моравії; моє волосся росло дуже погано…».[95]

Це була довга історія, за розвитком схожа на історію Йова. Анна Чиллоґ волею Божою страждала на поганий ріст волосся. Ціле містечко журилося цим її упослідженням, яке їй пробачали з огляду на бездоганне життя, хоч бути цілком безвинним воно й не могло. І от наслідком палких молитов сталося так, що з її голови було знято закляття. Анна Чиллоґ сподобилася ласки просвітлення, отримала знаки та вказівки і приготувала цілком особливий чудодійний засіб, який подарував її голові врожайність. Вона почала заростати волоссям, ба більше — її чоловік, брати і кузени з дня у день так само вкривалися тугим чорним хутром заросту. На другій стороні аркуша Анну Чиллоґ було зображено після шеститижневого користування її рецептом в оточенні братів, шуряків та небожів — усі як один мали бороди до пояса й вуса. З подивом приглядалося до цього справдешнього вибуху непідробної ведмежої чоловічості. Анна Чиллоґ ощасливила все містечко, на яке зійшло справжнє благословення у вигляді розхвильованих чуприн і довжелезних грив, а його мешканці могли, мов широкими мітлами, замітати землю бородами. Анна Чиллоґ стала апостолицею волохатості. Ощаслививши рідне місто, вона запрагнула ощасливити увесь світ і просила, вмовляла, благала прийняти як порятунок той Божий дар, той чудодійний засіб, таємницю якого знала лиш вона.

Цю історію я прочитав з-за Аделиного плеча і раптом мене пронизала думка, від доторку якої я ледь не загорівся. Та ж це була Книга, її останні сторінки, її неофіційний додаток, зворотний бік, заповнений відходами й непотребом! Фрагменти веселки закружляли у розвихрених шпалерах, я вирвав той зшиток з Аделиних рук і неслухняним голосом видихнув: «Звідки в тебе ця книжка?».

«Дурний ти, — відповіла вона, знизуючи плечима, — вона ж лежить отут завжди, ми щодня вириваємо з неї сторінки, щоб загортати м’ясо й батькові сніданки…».

Я побіг до своєї кімнати. Збурений до дна, з палахким лицем, я почав неслухняними руками гортати сторінки зшитка. На жаль, їх було заледве кільканадцять. Жодної сторінки головного тексту, самі тільки анонси й оголошення. Відразу ж по пророцтвах довговолосої Сивілли йшла сторінка, присвячена чудодійним лікам на всі хвороби й негаразди. «Ельза — флюїд з лебедем[96]» — так називався той бальзам, що творив дива. Сторінка повнилася завіреними свідоцтвами і приголомшливими розповідями осіб, що на них ті дива збулися.

Зі Славонії, Семиграддя, Буковини[97] сунули якісь щойно одужалі персонажі, сповнені запалу свідчити, палким і зворушеним словом розповідати свої історії. Вони йшли забинтовані і згорблені, потрясаючи вже не потрібними протезами, зриваючи з очей пластирі і пов’язки зі скрофул[98].

Крізь оті калічі процесії виднілися далекі й сумні містечка під білим, як папір, небом, затвердлі від прози й буденності. То були забуті у товщах часу поселення, де людей прив’язано до їхніх дрібних доль, від яких не відірватися ні на мить. Швець був шевцем до останньої жилки, пахнув шкірою, мав дрібне і збідоване лице, короткозорі бліді очі над безбарвними обвислими вусами й почувався шевцем на всі сто. І якщо не боліли їм виразки, не ломило в кістках, а пухлина не валила в барліг, то вони були щасливі своїм безбарвним сірим щастям, курили дешевий тютюн, жовтий цісарсько-королівський тютюн, або ж тупо стовбичили перед кіоском з лотерейними білетами.

Коти перебігали їм дорогу то зліва, то справа, снився чорний собака і свербіла рука. Інколи вони писали листи за збірниками зразків листування, старанно наклеювали марки і, сповнені вагань та недовіри, вкидали їх до поштової скриньки, в яку вдаряли кулаком, начебто будячи. А їхніми снами потім перелітали білі голуби з листами в дзьобах — і зникали у хмарах.

Дальші сторінки здіймалися понад сферою буденного в реґіони чистої поезії.

Там були гармонії, цитри й арфи, колишній супровід ангельських хорів, нині ж завдяки виробничому прогресу доступні за популярними цінами кожній простій людині, богобоязливому людові для покріплення сердець і добропристойних розваг.

Там були катеринки, справжні дива техніки, наповнені захованими всередині флейтами, свищиками і пищиками, солодкотрельними, ніби схлипи солов’їного гнізда органчиками — неоціненний скарб інвалідів, джерело калічих надприбутків, загалом незамінне в кожному домі з музичною традицією. Тож виднілися й ті катеринки — гарно розмальовані, переношувані на плечах непоказних сірих дідків, обличчя яких, поїджені життям, були наче затягнуті павутинням і геть невиразні, обличчя зі сльозавими нерухомими очима, що повільно витікали з очниць, обличчя, вихолощені з життя, такі знебарвлені й невинні, мов кора дерев, потріскана від усіляких негод, і, як вона, пропахлі вже тільки дощем та небом.

Вони давно забули, як звалися й ким були, й отак погублені в собі самих, човгали із зігнутими коліньми дрібними рівними крочками у своєму здоровенному важкому взутті уздовж прямої й незмінної лінії, проведеної почерез круті та плутані стежки перехожих.

Білими, позбавленими сонця, зчерствілими від холоду й зануреними в буденність передполуднями вони непомітно вив’язувалися з юрби, розставляли ніжки своїх катеринок на перетинах вулиць, під жовтою смугою неба, перекресленою телеграфними дротами, серед людей, що тупо кудись поспішали, піднявши коміри, — й заводили свої мелодії, не спочатку, а з місця, на якому вчора спинилися, і грали «Дейзі, Дейзі, ти скажи мені», а з димарів клубочилися білі султани пари. І дивна річ — ця мелодія, заледве почата, відразу ж застрибувала у свою нішу, знаходила своє місце в цій порі, у цьому краєвиді, так, ніби споконвіку належала цьому замисленому і в собі самому погубленому дні, а з нею в такт бігли думки і сірі турботи перехожих поспішак.

І коли через певний час мелодія закінчувалася довгим протяглим вищанням, вирваним із нутрощів катеринки, яка тут-таки заводила щось цілком інше, — думки й турботи на мить завмирали, наче змінюючи крок у танці, а потім, не роздумуючи, починали кружляти у зворотному напрямку, в такт новій мелодії, що вже линула з катеринчиних сопілок: «Маргарито, мій коханий скарбе».

І в тупій байдужості такого передполудня ніхто й не зауважував, що сенс існування змінився дощенту, що все рухається вже не в такт із «Дейзі, Дейзі», а геть навпаки — «Мар-га-рито…».

Перегортаємо ще одну сторінку… Що це? Весняний дощ? Ні, то сиплеться пташине цвірінькання, мов сірий дріб на парасолі, бо саме тут вам пропонують придбати справжніх гарцьких канарок, цілі клітки шпаків і щигликів, цілі кошики крилатих співунів-говорунів. Веретенчасті і легкі, мов набиті ватою, судомно-стрибучі, вертляві, мов на шворень посаджені, й галасливі, мов зозулі з годинників, вони були втіхою в самотності, заміняли неодруженим тепло родинного вогнища, із найтвердіших сердець видобували материнську ласку — стільки мали в собі пташиного і зворушливого, що в мить, коли їхня сторінка перегорталася, вони посилали вам услід свої одностайні й вабливі щебетання.