Розділ «Санаторій під Клепсидрою»

Лягти у ліжко в одязі й черевиках завжди було для мене як для людини цивілізованої чимось просто немислимим. А тепер я приходжу додому пізно, п’яний від сонливості, — в кімнаті півтемрява, фіранки на вікні тріпочуть від зимного повіву. Я непритомно валюся на ліжко й запорпуюся в перини. Так я сплю протягом цілих нерегулярних відтинків часу — днями, тижнями, мандруючи порожніми краєвидами сну, завжди в дорозі, завжди на стрімких гостинцях дихання, то легко і гнучко з’їжджаючи з лагідних схилів, то насилу спинаючись по вертикальній стіні хропіння. Досягнувши вершини, я поглинаю зором величезні виднокола скелястої та глухої пустелі сну. Котроїсь пори, в незнаному пункті, десь на раптовому повороті хропіння, я прокидаюся напівпритомний і ногами відчуваю батькове тіло. Він десь там лежить, згорнувшися клубком, маленький, мов кошеня. Я знову засинаю з відкритим ротом, і вся велетенська панорама гористого краєвиду хвилясто і велично тягнеться повз мене.

У крамниці батько розгортає напрочуд жваву діяльність, провертає оборудки, всю свою красномовність мобілізує на переконування клієнтів. Його щоки червоніють від збудження, очі блищать. У Санаторії він лежить тяжко хворий, як лежав протягом останніх тижнів удома. Ніяк не приховати вже того, що процес прискореними кроками наближається до фатального кінця. Батьків голос слабне, звертаючись до мене: «Ти мав би частіше бувати у крамниці, Юзефе. Продавці обкрадають нас. Ти ж бачиш — я вже не на рівні вимог. Лежу отут, хворіючи тижнями, а крамниця марнується, покинута напризволяще. Не було якоїсь пошти з дому?».

Я починаю жалкувати з приводу всієї затії. Важко назвати вдалою ідеєю те, що ми, ошукані гучною рекламою, вислали батька сюди. Час, повернутий назад… ну так, це гарно звучить, але що це, як виявляється, насправді? Чи тут отримують повновартісний ретельний час — той, що наче видобутий зі свіжого згортка, ще пахне новизною й фарбою? Цілком навпаки. Це дощенту зужитий, зношений іншими людьми час, протертий і в багатьох місцях дірявий, випрозорений, мов сито.

Нічого дивного, що цей час наче виблюваний — зрозумійте мене правильно, — час із других рук. Хай Бог милує.

І при цьому вся та надзвичайно брутальна маніпуляція з часом. Ті підступні інтриги, прокрадання з чорного ходу в його механізм, ризиковане копирсання в безпосередній близькості від його дражливих таємниць! Часом аж хочеться гримнути кулаком об стіл і загорлати: «Досить уже, геть від часу, час недоторканний, час не можна провокувати! Вам замало простору? Простір для людини, в ньому буяньте собі досхочу, йдіть перевертом, ходіть на головах, стрибайте із зірки на зірку. Але заради Бога — не чіпайте часу!».

З іншого боку — хіба можна вимагати від мене, щоб я сам розірвав угоду з Доктором Ґотардом? Хоч яке жалюгідне батькове існування, та все ж я його бачу, я біля нього, можу з ним розмовляти… Щиро кажучи, я зобов’язаний Докторові безмежною вдячністю.

Кілька разів я збирався відверто з ним поговорити. Але Доктор Ґотард невловний. Він якраз у ресторації, сповіщає покоївка. Я прямую туди, проте вона мене наздоганяє, щоб сказати, що помилилася, що Доктор Ґотард саме в операційній. Я кваплюся на другий поверх, розмірковуючи про те, які операції можуть отут проводитися, входжу до приймальні, й мені справді кажуть почекати. Доктор Ґотард вийде за хвилинку, він щойно закінчив операцію, миє руки. Я майже бачу його, низькорослого, як він сягнистими кроками міряє анфіладу шпитальних залів у розпанаханому халаті. Але що виявляється вже за мить? Доктора Ґотарда взагалі тут не було, й жодної операції тут не проводилося роками. Доктор Ґотард спить у себе в кімнаті, а його чорна борода стирчить з-під ковдри. Кімната наповнюється хропінням, ніби клубами хмар, які ростуть, громадяться, піднімаються над своїм Ґотардом[218] разом із його ліжком дедалі вище — велике патетичне вознесіння на хвилі харчання і здутої постелі.

Тут відбувається й дещо дивніше — речі, які я приховую перед самим собою, фантастичні з огляду на свою абсурдність. Коли б я не виходив з кімнати, мені завжди здається, що хтось різко віддаляється від дверей і повертає в бічний коридор. Або що хтось іде переді мною, не озираючись. І це не санітарка. Я знаю, хто це! «Мамо!» — кричу я тремким від хвилювання голосом, і мати повертає обличчя й деякий час дивиться на мене з благальною усмішкою. Де я? Що тут відбувається? Що це за пастка така?

Не знаю, чи це впливи пізньої пори року, але дні все більше поважніють у барві, похмурніють і темнішають. Це так, ніби дивитися на світ крізь чорні окуляри.

Увесь краєвид нагадує дно велетенського акваріуму з блідого чорнила. Дерева, люди й будинки зливаються в чорні силуети, що в’ються, наче водорості, на тлі тієї чорнильної товщі.

В околицях Санаторію повно чорних собак. Різні за розмірами й породою, вони в сутінках нашорошено перебігають стежки й дороги, занурені у свої собачі справи, тихі, напружені й уважні.

Вони проносяться по двоє-троє з витягнутими чутливими шиями й гостро наставленими вухами, з жалісливим і стишеним скимлінням, яке мимохіть виривається з горлянок, засвідчуючи найвище збудження. Поглинуті своїми справами, завжди в поспіху, завжди в дорозі, завжди притягнуті незрозумілою ціллю, вони майже не звертають увагу на перехожого. Лиш іноді мимолітно глипнуть на нього — й тоді з їхнього косування, чорного й мудрого, промайне лють, яка гамується у своїх проявах тільки браком часу. Деколи вони, потураючи своїй злості, вже навіть підбігають вам до ноги з похиленою головою та ворожим гарчанням, але тільки для того, щоб на півдорозі відкинути намір і помчати далі великим собачим забігом.

На цю собачу напасть ніби й немає ради, але якого біса керівництво Санаторію тримає на ланцюгу здоровенну вівчарку, жахну тварюку, справжнього вовкулаку, наділеного просто-таки демонічною дикістю?

Мені аж мороз іде по шкірі, як тільки я йду повз його буду, коло якої він стоїть, зафіксований на короткому ланцюгу, з дико наїженим коміром шерсті довкіл голови, вусатий, щетинистий, бородатий, з машинерією потужної та ікластої пащі. Він зовсім не гавкає, проте його дика морда на вид людини стає ще страшнішою, риси застигають у виразі бездонної люті і, повільно піднімаючи жахну фізію, він заходиться в тихій конвульсії дуже низьким, пристрасним, видобутим із надр ненависті виттям, у якому бринять жаль та розпач його безсилля.

Коли ми виходимо із Санаторію разом, батько цілком байдуже проминає цю потвору. Що ж до мене, то я кожного разу приголомшений дощенту цим стихійним маніфестом безсилої ненависті. Я тепер на дві голови переріс батька — маленький і схудлий, він дріботить поруч своїм старечим кроком.

Наближаючись до Ринку, ми бачимо незвичайну метушню. Людські натовпи носяться вулицями. До нас доходять неймовірні новини про вторгнення до міста ворожого війська.

Серед загальної розгубленості люди обмінюються тривожними й суперечливими відомостями. Їх нелегко сприйняти. Війна, якій не передували жодні дипломатичні заходи? Війна посеред блаженного спокою, не потурбованого жодним конфліктом? Війна з ким і за що? Нас інформують, що наступ ворожого війська додав сміливості місцевій партії незадоволених, які висипали на вулиці зі зброєю в руках, тероризуючи мирних громадян. Ми справді побачили групу тих заколотників у чорних цивільних костюмах з білими перехрещеними на грудях ременями, що мовчки просувалися містом з карабінами навпереваги. Юрба відступала перед ними, тіснилася по хідниках, а вони крокували, кидаючи з-під циліндрів іронічні темні погляди, в яких виразно проглядалося почуття переваги, блиск зловтіхи і якесь дещо змовницьке підморгування, немовби вони ледве стримувалися, щоб не вибухнути сміхом і тим самим розвінчати всю цю містифікацію. Декотрих із них розпізнають з юрби, але веселі погуки тут-таки притлумлюються страхом від наведених цівок. Минають нас, нікого не зачепивши. І знову всі вулиці переливаються тривожними юрмами, що понуро мовчать. Над містом плине глухий гамір. Здається, ніби здалека чути артилерійський гуркіт і брязкотіння возів з боєприпасами.

«Я мушу пробитися до крамниці, — каже батько, блідий і рішучий. — Тобі не конче йти зі мною: ти тільки заважатимеш, — додає він. — Повертайся до Санаторію!».

Голос боягузтва радить мені скоритися. Я ще бачу, як батько протискається у щільний мур натовпу — і гублю його з очей.

Через бічні провулки я квапливо прокрадаюся містом угору. Я свідомий того, що на цих стрімких дорогах мені вдасться півколом обійти забите людським напливом середмістя.