Розділ «Цинамонові крамниці»

Здавалося, вже сам тільки аромат самця, запах тютюнового диму, кавалерський жарт міг підштовхнути цю розпашілу жіночність до розпусної дівородності. І насправді всі її скарги на чоловіка, його службу, всі турботи про дітей — все було тільки покрученим ремствуванням невтоленої плодючості, продовженням того сварливого, злого і зарюмсаного кокетування, яким вона безуспішно спокушала чоловіка. Дядько Марек, малий, зігнутий, з обличчям, вископленим зі статевих ознак, сидів у своєму сірому банкрутстві, змирившися з долею, вкритий безмежною зневагою, в тіні якої, здавалося, просто відпочивав. У сірих його очах жеврів далекий відблиск саду, розіп’ятий на вікні. Часом він силкувався слабким відрухом заперечити, вчинити опір, але хвиля самодостатньої жіночності змітала вбік цю несуттєву жестикуляцію, переможно проносилася повз нього, накривала своїми широкими струменями безсилі конвульсії чоловічості.

Щось трагічне було в цій неохайній та нерозумній плодючості — біда істоти, що протистоїть небуттю і смерті на їхній межі, такий собі героїзм жіночності, що врожайно тріумфує навіть над каліцтвом природи, над чоловічою неспромогою. Потомство однак доводило слушність її материнської паніки й дітородного шалу, що вичерпувався всуціль невдалими виплодами, ефемерними фантомами без крові й лиця.

Увійшла Луція, середульша, з надто розвинутою дорослою головою на дитячому пухкому тілі, білому і зманіженому, подала мені лялькувату, ніби щойно набубнявілу руку й тут-таки зацвіла на все личко, мов півонія, що вмить заповнюється всіма переливами рожевого. Знічена своїми рум’янцями, що безсоромно зраджували таїну менструації, вона мружилась і ще більше шарілася від доторків найбуденніших запитань, адже кожне з них могло чаїти в собі прихований натяк на її таке вразливе дівоцтво.

Еміль, найстарший серед кузинів, наділений білявим вусом та обличчям, що з нього життя вже наче встигло змити будь-який вираз, прогулювався туди й назад кімнатою, руки заклавши в кишені наморщених багатьма складками штанів.

Його елеґантний і коштовний вистрій мав на собі відбиток екзотичних країн, з яких він повернувся. Його зів’яла розмазана фізія, здавалося, з дня на день забуває себе саму, робиться стіною, порожньою й білою, з блідим мереживом судин, ув яких, мов лінії на облізлій мапі, плуталися напівзгаслі спогади бурхливого і змарнованого життя. Будучи майстром у картярських мистецтвах, він палив довгі шляхетні цигарки і дивно пахнув далекими країнами. З поглядом, заблуканим десь у віддалених споминах, він розповідав дивовижні історійки, що в певному місці раптом уривалися, розлазились і розвіювались у нічому. Я водив за ним сумними очима, намагаючись, аби він звернув на мене увагу і порятував від нудьги. Мені й дійсно здавалося, що він підморгнув у мій бік, виходячи з кімнати. Я потягнувся за ним. Він сидів на низькій козетці, схрестивши коліна ледь не на рівні голови, лисої, мов більярдна куля. Здавалося, що то й не він, а лиш його одяг, весь у складках, вим’ятий, перекинутий через фотельне бильце. І що не обличчя він мав, а видих обличчя — пляму, що полишив у повітрі на одну мить незнаний перехожий. У блідих, ніби з голубої емалі, долонях він тримав портмоне і щось у ньому роздивлявся.

З розмитого обличчя ледве прозирнуло випукле більмо блідого ока, ваблячи мене фіґлярським підморгуванням. Я відчув до нього нездоланну близькість. Він затис мене поміж колін і, спритними руками тасуючи перед моїми очима фотографії, став показувати картинки з голими жінками та хлопцями в дивних позах. Я стояв, спираючись на нього боком, і дивився на ті красиві людські тіла далеким відсутнім поглядом, аж раптом флюїд[11] невиразного збудження, що ним просякло повітря, дійшов до мене і збіг по мені трепетом тривоги, хвилею наглого проникнення. Але тоді туманець усмішки, що з’явився під його м’яким і гарним вусом, зав’язь пожадання, що напружилася на його скроні пульсуванням жилки, зусилля, що певну мить утримувало його риси зібраними, — все знову розпалося в ніщо, й обличчя розчинилось у непритомності, забуло про себе, розвіялося.

Ошаління

Уже й тоді наше місто все більше западало у хронічну сіризну смеркань, заростало на околицях лишаєм тіней, пухнастою пліснявою й залізястого кольору мохом.

Заледве розповитий з брунатних димів і ранкових туманів, новий день відразу ж перехилявся в низький бурштиновий пополудень, на мить робився прозорий і золотий, мов пиво, щоб урешті зійти під безліч разів розчленовані фантастичні склепіння кольорових і розлогих ночей.

Ми мешкали на площі Ринок, в одному з тих темних будинків з порожніми і сліпими фасадами, що їх так тяжко розрізняти.

Це пояснює часті помилки. Бо ж, увійшовши якось до не своїх сіней і ступивши на не свої сходи, ви зазвичай опинялись у справжньому лабіринті чужих помешкань, ґанків, несподіваних переходів до чужих дворів і забували первісну мету своєї виправи, щоби одного з найсіріших світанків по довгих днях, вертаючи манівцями дивних і плутаних пригод, крізь докори сумління згадати собі рідний дім.

Захаращене великими шафами, низькими канапами, блідими дзеркалами і штучними дешевими пальмами, наше помешкання ставало все занедбанішим через невправність матері, що вічно засиджувалась у крамниці, та недбальство струнконогої Аделі, що, залишена без нагляду, згаювала цілі дні при дзеркалах у нескінченному самоприкрашанні, на кожному кроці слідячи пасмами вичесаного волосся, гребінцями, зоставленими пантофликами й корсетами.

Наше помешкання не мало окресленого числа кімнат, бо ж ніхто не пам’ятав, скільки з них і які винайнято квартирантам. Іноді хтось випадково відкривав одне з таких приміщень і виявляв його порожнім; квартирант уже давно виїхав, а в неторканих упродовж місяців шухлядах траплялися неочікувані знахідки.

У нижніх кімнатах мешкали крамничні працівники, і бувало, що вночі ми прокидалися від їхніх зойків, накликаних кошмарами. Взимку надворі ще бувала глуха ніч, а батько вже сходив до тих вистуджених і темних кімнат, розганяючи поперед себе свічкою стада тіней, що розбігалися навсібіч підлогою та стінами; батько будив підлеглих з їхнього тяжкого хропіння і твердого, мов камені, сну.

У мерехтінні свічки, яку лишав батько, вони ліниво вимотувалися з брудних постелей, сідаючи на ліжка, виставляли босі негарні ноги і зі шкарпеткою в руці востаннє віддавалися позіханню — довгому і пристрасному, до болісної судоми в піднебінні, як при спазмах блювання.

По кутках бовваніли здоровенні тарганиська, волею свічки ще ваговитіші і сильно збільшені власною тінню, що не розлучалася з ними й тоді, як один із цих пласких безголових клубків раптово пускався в несамовитий павучий біг.

У той час батько вже почав занепадати здоров’ям. Траплялося, що й у перші тижні тієї ранньої зими він цілими днями пролежував у ліжку, обставлений пляшечками, пігулками й обліковими книгами, що йому їх приносили з контори. Гіркий запах недуги осідав на дно кімнати, де шпалери все густішали тьмяним плетивом арабесок.

Увечері, коли мати поверталася з крамниці, він бував знервований і вдавався до суперечок, дорікав їй неточністю в бухгалтерії, вкривався червоними плямами і збуджувався до втрати притомності. Пригадую, якось прокинувшись пізно вночі, я побачив, як він босоніж і в сорочці носиться туди-сюди по обтягнутій шкірою канапі, демонструючи таким чином своє роздратування материною безпорадністю.

В інші дні він бував спокійний і зосереджений, занурений цілковито у свої книги, загублений далеко в лабіринтах витончених обчислень.

Я так і бачу його у світлі кіптявої лампи — ось він сидить навпочіпки серед подушок, під великим різьбленим узголів’ям ліжка й величезною тінню власної голови на стіні, ось похитується в безмовній медитації.