Розділ «Частина четверта»

Рамбер подався до Ріє. Лікарева мати сказала Рамберові, що той у лазареті в горішньому місті. Перед лазаретом біля сторожки все ще тупцяла юрма. «Ану, проходь»,- погукував вирлуватий сержант. Люди проходили, але, описавши коло, верталися назад. «Нема чого тут чекати!» – кричав сержант у пропітнілій куртці. Такої ж думки дотримувалась і юрба, але все ж таки не розходилася, незважаючи на страшенну спеку. Рамбер показав сержантові перепустку, і той послав його до кабінету Тарру. До кабінету потрапляли просто з подвір'я. Рамбер зіткнувся з отцем Панлю, який саме виходив од лікаря.

У тісній брудній кімнатці з побіленими стінами, пропахлій аптекою і вогкою білизною, сидів за чорним дерев'яним столом Тарру; він закасав рукави сорочки й витирав пожмаканим носовичком піт, що спливав у заглибини на згині ліктя.

– Ще тут? – здивувався він.

– Так. Мені хотілося б поговорити з Ріє.

– Він у палаті. Але якщо справу можна залагодити без нього, краще його не чіпати.

– Чому?

– Він ледве на ногах стоїть. Я намагаюся позбавити його зайвих клопотів.

Рамбер глянув на Тарру. Він також схуд. В очах, у рисах обличчя читалася втома. Його широкі міцні плечі згорбилися. У двері постукали, і ввійшов санітар у білій масці. Він поклав на письмовий стіл перед Тарру пачку карток, сказав тільки: «Шість» глухим через марлеву пов'язку голосом і пішов собі. Тарру звів очі на журналіста й показав йому на картки, що їх віялом тримав у руці.

– Гарненькі картки, га? Та ні, я жартую – це померлі. Їх не стало вночі.

Лоб його прорізала зморшка. Він поскладав картки в пачку.

– Єдине, що нам лишилося,- це звітність. Тарру підвівся, спираючись долонями на стільницю.

– Скоро їдете?

– Сьогодні, опівночі.

Тарру сказав, що він щиро з того радий і що Рамберові треба бути обережнішим.

– Ви це щиро?

Тарру знизав плечима:

– У моєму віці мимоволі доводиться бути щирим. Брехати надто втомливо.

– Тарру,- мовив журналіст,- мені хотілося б побачитися з лікарем. Даруйте мені, будь ласка.

– Знаю, знаю. Він людяніший за мене. Ну ходімо.

– Та ні, не тому,- через силу сказав Рамбер. І затнувся.