Розділ «Частина перша»

Слово «чума» прозвучало вперше. Залишимо на якийсь час доктора Ріє біля вікна його кабінету і дозвольмо собі відступ, аби виправдати в очах читача вагання й подив лікаря, тим більше що перша його реакція була достоту такою самою, як у більшості наших співгромадян, правда, з деякими відтінками. Стихійне лихо і справді річ досить звична, але поки це лихо не впаде саме на вашу голову, важко в нього повірити. У світі було що чум, що воєн. І все ж таки і чума, і війна завжди захоплюють людей зненацька. Доктора Ріє, як і наших співгромадян, чума теж заскочила зненацька, і тому спробуймо зрозуміти його вагання. Спробуймо також зрозуміти, чому він мовчав, перебуваючи між неспокоєм і надією. Коли вибухає війна, люди звичайно кажуть: «Ну, це не може тривати довго, таке безглуздя». І справді війна – це таки безглуздя, що, до речі, не заважає їй тривати довго. Взагалі дурість – річ дуже стійка, це неважко помітити, якщо не думати весь час лише про себе. З цього погляду наші співгромадяни поводилися, як і всі люди, вони думали про себе, інакше кажучи, були гуманісти: вони не вірили в мор. Стихійне лихо непомірне з людиною, тим-то і вважається, що лихо – це щось нереальне, що це лихий сон, який скоро минеться. Проте сон не кінчається, а від одного лихого сну до другого конають люди, і в першу чергу гуманісти, бо вони нехтують запобіжними заходами. З цього погляду наші співгромадяни завинили не більше, ніж інші люди; просто вони забули про скромність і гадали, що все це для них можливе, тим самим вважаючи, що стихійні лиха неможливі. Вони, як і раніше, порали свої справи, готувалися до поїздок і мали свої власні погляди. Як же вони могли повірити в чуму, що одразу перекреслює майбутнє, всі поїздки і суперечки? Вони мали себе за вільних, але ніхто ніколи не буде вільний, поки існують лиха.

І навіть коли сам доктор Ріє признався своєму приятелеві Кастелю, що в різних кінцях міста з десяток хворих без будь-якого попередження узяли та й померли від чуми, небезпека і далі здавалася йому нереальною. Просто, коли ти лікар, у тебе склалося певне уявлення про страждання, і це якось підстьобує твою уяву. І, дивлячись у вікно на своє місто, що нітрохи не змінилося, навряд чи лікар відчув, як прокидається в нього та легенька відраза до майбутнього, що називається тривогою. Він пробував подумки зібрати всі свої знання про це захворювання. Але в пам'яті безладно спливали цифри, і він твердив нишком, що історії відомо десятків зо три епідемій чуми, які забрали сто мільйонів душ. Але що таке сто мільйонів мерців? Пройшовши війну, насилу уявляєш собі, що таке один мрець. А оскільки нежива людина сприймається як така тільки якщо ти бачив її неживу, то сто мільйонів трупів, розкиданих по всій історії людства, то лишень імла в твоїй уяві. Лікар пригадав, що, за свідченням Прокопія, чума в Царгороді забирала щодня по десять тисяч душ. Десять тисяч мерців – то вп'ятеро більше, ніж, приміром, глядачів у великому кінотеатрі. От що годилося б зробити. Зібрати людей при виході з п'яти кінотеатрів, відвести їх на міську площу і всіх купою забити – тоді щось і проясниться. Тоді можна буде уявити собі, що ця безіменна купа – твої знайомі. Але проект цей нездійсненний, а потім, хто знає в обличчя десять тисяч чоловік? Зрештою, такі люди, як Прокопій, відомо, рахувати не вміли. Сімдесят років тому в Кантоні здохло від чуми сорок тисяч щурів, перш ніж лихо перекинулося на самих жителів. Але й 1871 року було неможливо точно підрахувати кількість щурів. Підраховували приблизно, гуртом і, звичайно, допускалися помилок.

А проте, якщо один щур завдовжки тридцять сантиметрів, то сорок тисяч здохлих щурів, покладених поряд, складуть… .

Але тут лікареві не ставало терпцю. Він надто давав собі волю, а от цього і не слід допускати. Кілька випадків – то ще не епідемія, і взагалі, досить вжити необхідних заходів. Слід триматися того, що вже відомо, наприклад, ступор, прострація, почервоніння очей, припалі смагою уста, головний біль, жовниця, страшенна спрага, маячня, плями на тілі, відчуття внутрішньої розп'ятості і врешті… І врешті доктор Ріє подумки підставляв фразу, що нею в підручнику завершується перелік симптомів: «Пульс стає ниткоподібним, і щонайменший порух може спричинитися до смерті». Так, врешті, всі ми зависаємо на нитці, три чверті людей – це вже точна цифра – поспішає зробити цей самий незначний порух, що їх і доконає.

Лікар усе ще дивився у вікно. За ним – свіже весняне небо, а тут – слово, яке ще й досі лунало в кімнаті: «чума»,

Слово це вміщало в собі не тільки те, що захотіла вкласти в нього наука, а й нескінченну низку найхимерніших образів, які так не в'язалися з нашим жовто-сірим містом, у міру пожвавленим о тій порі, радше приглушено гомінким, аніж галасливим, власне, щасливим, коли можна тільки бути щасливим і похмурим водночас. І той лагідний і байдужий до всього спокій майже за виграшки, одним розчерком перекреслював давно відомі картини лиха: зачумлені й покинуті птахами Афіни; китайські міста, напхані безголосими мрущими; марсельських галерників, що кидають в ями закривавлені тіла; будову великого провансальського муру, що мав зупинити шалений вихор чуми; Яффу з її огидними старцями; вологі й зогнилі мати, що влипли в долівку в царгородському лазареті; хворих, волочених гаками; карнавал лікарів у машкарах під час Чорної чуми; парування живих на могилках у Мілані; візки з трупами в нажаханому Лондоні і всі дні, і всі ночі, що дзвенять невгавним людським гомоном. Ні, навіть усьому тому несила було порушити спокій сьогоднішнього дня. За вікном несподівано задзеленчав невидимий трамвай і зразу ж розвіяв жорстокість і біль. Хіба що море там, за шахівницею тьмяних будинків, свідчило, що в світі є щось тривожне, завжди непогамовне. І доктор Ріє, дивлячись на затоку, згадав про багаття, про них говорив Лукрецій: налякані пошестю афіняни розкладали багаття на морському березі. Туди вночі зносили тіла, але берега вже не вистачало, і живі билися, пускаючи в хід смолоскипи, аби лиш відвоювати місце у вогні тому, хто був їм близький, отож воліли кинутися в криваву бійку, аніж покинути напризволяще свого небіжчика. Легко уявлялося багряне полум'я багаття над спокійною і темною водою, битви смолоскипами, потріскування іскор у мороці, густі клуби отруйного диму, що підносився до чуйного неба. Важко було не здригнутися…

Однак усе це шаленство никло перед доводами розуму. Атож, слово «чума» вимовлено, атож, саме в цю хвилину просвистів кий і звалив одну чи дві жертви. Ну то й що – іще не пізно зупинити його. Головне – це ясно усвідомити те, що має бути усвідомлене, прогнати геть безплідні видіння і вжити відповідних заходів. І тоді чума відступить: адже людина не може уявити собі чуму або уявляє її хибно. Якщо вона відступить, а це найімовірніше, то все владнається. Інакше люди спізнають, що таке чума, і дізнаються, чи є засіб спершу зжитися з нею, аби потім здолати.

Лікар відчинив вікно, і до кімнати ринув міський гамір. З сусідньої майстерні долинало коротке, рівномірне вищання циркулярки. Ріє стрепенувся. Он що дає певність: повсякденна праця. Все інше тримається на ниточці, все залежить від отого найменшого поруху. До цього не приліпишся. Головне – це добре робити свою справу.

Ось про що міркував доктор Ріє, коли йому повідомили, що прийшов Жозеф Гран. Хоча Гран служив у мерії і займався там усякими справами, вряди-годи йому, вже як приватній особі, доручали складати статистичні таблиці. Так нині він провадив підрахунок смертних випадків. Послужливий за вдачею, він залюбки погодився сам занести лікареві копію своїх підрахунків.

Разом із Граном прийшов і його сусіда Коттар. Службовець іще з порога замахав аркушем паперу.

– Цифри ростуть, докторе,- заявив він,- одинадцять смертей за останні сорок вісім годин.

Ріє привітався з Коттаром, запитав його, як йому ведеться. Гран пояснив, що Коттар сам напросився прийти з ним, хотів подякувати лікареві й перепросити його за всі завдані клопоти. Але Ріє вже заволодів списком.

– Ого,- протягнув він,- можливо, настала пора назвати хворобу так, як вона насправді називається. Досі ми зволікали. Ходімо зі мною, панове, мені треба заглянути до лабораторії.

– Так, так,- мовив Гран, простуючи слідом за лікарем сходами,- треба називати речі своїми іменами. А як скажете називати цю хворобу?

– Поки що я не можу її вам назвати, а втім, це вам нічого й не дасть.

– От бачите,- посміхнувся Гран. – Не так-то воно й легко.

Вони подалися на Збройну площу. Коттар уперто мовчав. На вулицях почали з'являтися люди. Швидкоплинні сутінки – інших у нашому краю не буває – уже відступали перед нічною пітьмою, а на ще ясному обрії зайнялися перші зірки. За кілька секунд ліхтарі спалахнули, і зразу все небо затягло чорним запиналом, і гамір голосів погучнішав.

– Даруйте, але я поїду трамваєм,- сказав Гран, коли вони дісталися до рогу Збройної площі. – Вечори для мене священні. Як кажуть у мене на батьківщині: «Ніколи не відкладай на завтра…»

Уже не вперше Ріє відзначив подумки цю манію Грана, який родом з Монтелімара,- тулити, де треба й де не треба, місцеві вислови та ще неодмінно додавати розповсюджені тривіальні словосполучення, як от «чарівна погода» або «казкове освітлення».

– Правильно,- підхопив Коттар. – Після вечері його ні за що не витягнеш з дому.