Розділ «Артур Кларк 2001: Космічна одіссея»

Голос Боумена завмер, бо він сам геть розгубився. Він не злякався, просто не міг описати словами те, що бачив.

Секунду тому астронавт зависав над велетенським прямокутником двісті п’ятдесят метрів завдовжки і шістдесят метрів завширшки з чогось, що скидалося на каміння. Проте тепер здалося, що поверхня плити відступила від нього. Немов оптична ілюзія, коли тривимірний об’єкт вивертається всередину, а його найдальші й найближчі частини міняються місцями.

І таке перетворення сталося з величезною, напевно, твердою плитою. Неможливо, нереально, але це більше не був моноліт, що височів над пласкою рівниною. Те, що скидалося на дах плити, пішло в нескінченні глибини; на одну запаморочливу мить Боумену здалося, що він дивиться в прямокутне провалля, яке кидає виклик законам перспективи, адже візуально розмір провалля не зменшується з відстанню…

Око Япета моргнуло, немов намагаючись видалити дратівну порошинку. Девід Боумен мав час вимовити лиш одне-єдине обірване речення, на яке чекали люди з Центру керування польотами за дев’ять мільйонів миль відстані й вісімдесят хвилин часу. Те речення вони ніколи не забудуть.

— Ця річ порожниста, вона нескінченна, і — о Господи! — там повно зірок…

Розділ 40

Вихід

Зоряна Брама відчинилася. Зоряна Брама зачинилася.

На мить, настільки коротку, що її навіть не можна виміряти, космос вивернувся навспак.

Потім, як і протягом трьох мільйонів років до цього, Япет знову зостався сам. Над супутником плив лише порожній, але ще не занедбаний космічний корабель, що надсилав своїм творцям повідомлення від їхнього посланця, а на далекій планеті люди не могли в ті повідомлення ні повірити, ні їх зрозуміти.

Частина 6

Крізь Зоряну Браму

Розділ 41

Головна станція на шляху

Боумен не відчував руху, здавалося, він просто падає в ці неможливі зірки, що сяяли в темному осерді супутника Сатурна. Ні, він уже не там, де раніше, це астронавт відчував напевно. Тепер він шкодував, хоч було вже запізно, що не приділив достатньо уваги теоріям гіперпростору та міжпросторових проток. Для Девіда Боумена ці теорії за мить стали аксіомами.

Можливо, моноліт на Япеті був порожнистим, можливо, його «дах» являв собою всього-на-всього оптичну ілюзію або якусь діафрагму, яка розчинилася, щоб пропустити гостя. (Але куди?) Наскільки Боумен міг довіряти своїм почуттям, йому здавалося, що він вертикально падає вниз до прямокутної прірви в кілька тисяч метрів завглибшки. Йому почало здаватися, що він рухається дедалі швидше, але відстань до «дна» залишається незмінною.

Рухалися лише зірки, спершу дуже повільно, минув якийсь час, поки він усвідомив, що вони буквально тікають із рами, яка їх тримала. Через певний час стало очевидно, що зіркове поле розширюється, наче він мчить до нього на немислимій швидкості. Експансія відбувалася нелінійно, зірки в центрі, здавалося, не рухалися, натомість ті, що розташовувалися збоку, дедалі прискорювалися, доки не перетворилися на лінії світла, які з часом просто зникали з поля зору.

Одначе завжди знаходились інші, що їх змінювали, вони перетікали в центр із, напевно, невичерпного джерела Всесвіту. Боумен гадав, а що станеться, якщо зірка виникне просто перед ним, чи рух триватиме, поки він не впаде прямісінько в сонце. Але жодна зірка не підійшла доволі близько, навіть щоб візуально перетворитися на диск, вони лише вервечками пролітали за межами прямокутної рами просторового коридору.

І досі «дно» не ставало ближчим. Було схоже на те, що зорі рухаються разом із Боуменом, несучи його до невідомої мети. Або, можливо, він насправді не рухався, а космос рухався довкола нього.

Тепер він збагнув, що не тільки простір залучено в те, що зараз відбувається. Годинник на невеликій інструментальній панелі космічної капсули також поводився дивно.