Розділ «Артур Кларк 2001: Космічна одіссея»

— Може, й так, — зазначив Майклз. — За магнітним полем можна впевнено визначити місцезнаходження кристала, тож його легко знайти. Але сама плита занадто мала, там не може поміститися багато припасів.

— Чому ні? — утрутився Галворсен. — Хтозна, якого вони розміру? Можливо, їхній зріст не більший за ваш указівний палець, а це значить, що плита має здаватися їм двадцяти- чи тридцятиповерховим хмарочосом.

Майклз похитав головою:

— Це неможливо, — запротестував він. — Розумні істоти не можуть бути занадто маленькі, мозок має мінімальні припустимі параметри.

Як Флойд помітив, Майклз і Галворсен немов заповзялися висловлювати кардинально протилежні погляди з будь-якого приводу, але це не впливало на їхні особисті стосунки. Вони поважали один одного, просто зголосилися не погоджуватись один з одним. Утім, навряд чи могла бути якась згода щодо МАТ-1, або Моноліта Тіхо, як багато хто волів його називати, бо абревіатура здавалась аж надто неоковирною. За ті шість годин, що Флойд перебував на Місяці, він устиг вислухати вже з десяток теорій, але сам не висловив жодної. Культова споруда, топографічний покажчик, гробниця, геофізичний прилад — це були, мабуть, найпопулярніші припущення, і деякі опоненти дуже палко захищали свою позицію. Уже чимало побилися навзаклад, тисячі доларів перейдуть з однієї кишені до іншої, коли врешті розкриється правда, якщо колись це взагалі станеться. До цього часу міцний матеріал плити пручався всім нерішучим спробам Майклза і його колег узяти взірці на аналіз. Вони не сумнівалися, що лазерний промінь тут би допоміг. Звичайно, ніщо не годне чинити опір такій концентрації енергії, але ухвалити рішення щодо застосування жорстких методів залишили Флойду. А той уже вирішив перепробувати рентгенівські промені, звукові датчики, нейронні пучки й усі інші можливі неруйнівні методи дослідження перед тим, як звернутися до важкої артилерії лазера. Найперша ознака варварства — руйнувати речі, яких не розумієш. Але, можливо, люди й були варварами, порівняно з істотами, котрі створили цю річ.

Проте звідки вони могли прийти? Із самого Місяця? Ні, це геть зовсім неможливо. Якби в цьому неплідному світі й було життя, то воно б загинуло протягом останньої епохи формування кратерів, коли більша частина місячної поверхні розжарювалася, немов гаряча пательня.

Земля? Дуже малоймовірно, але таки можливо. Будь-які розвинені земні цивілізації в еру плейстоцену — найімовірніше не людські — залишили б хоч якісь сліди свого існування. «Ми знали б про їхнє існування, — думав Флойд, — іще до того, як вирушити на Місяць.»

Тож залишалися два можливі варіанти — планети або зірки. Одначе всі докази заперечували існування розумного та й будь-якого життя будь-де в Сонячній системі, крім Землі й Марса. Планети ближчі до Сонця — надто гарячі, дальші — занадто холодні, якщо життя не зародилося десь у їхніх глибинах, де тиск становить сотні тонн на квадратний сантиметр.

Отож, либонь, плиту побудували гості з зірок — це здавалося ще неймовірнішим. Подивившись на сузір’я, розкидані по небу, Флойд згадав, як часто його колеги-науковці «доводили», що міжзоряні польоти є неможливими. Подорож від Землі до Місяця сьогодні багато кому здається захопливою, але навіть найближча зірка на сто мільйонів миль далі. Усі ці припущення — це даремне гайнування часу, він мусить почекати, поки знатиме більше фактів.

— Будь ласка, пристебніть свої паски безпеки й закріпіть усі вільні предмети, — раптом оголосив гучномовець у кабіні, — наближається спуск у сорок градусів.

На обрії з’явилися два спостережні пункти, усипані попереджувальними вогнями, але автобус проїхав між ними. Флойд заледве встиг поправити свої ремені, коли автобус повільно обігнув край справді жахливої ущелини й почав спускатися схилом, крутим, як дах будинку. Земля тепер не достатньою мірою освітлювала шлях, отож в автобуса засвітилися власні фари. Чимало років тому Флойд стояв на краю Везувію й зазирав у його кратер, тепер він міг легко уявити, що спускається в те пекло, і відчуття були не з приємних.

Вони спустилися в одну з внутрішніх терас Тіхо, на кілька тисяч метрів нижче. Коли вони повзли вниз по схилу, Майклз указав на широкий простір рівнини, що відкрився перед ними.

— Он вони, — вигукнув науковець.

Флойд кивнув, він уже помітив скупчення червоних і зелених вогників за кілька миль попереду та сфокусував на них свій погляд, поки автобус обережно спускався в провалля. Транспортний засіб прекрасно контролював ситуацію, але Флойд не міг вільно дихнути, поки вони не виїхали на рівне. Тепер прибулець міг розгледіти групу сплющених куполів, що блищали, як сріблясті бульбашки в земному світлі, це були тимчасові помешкання працівників відділу. Недалеко височіла радіовишка, бурова уставка, група припаркованих машин і великий уламок роздробленого каменя, його, очевидно, довелося подрібнити, щоб дістатися моноліту. Серед диких сил природи цей маленький табір видавався дуже самотнім. Навколо жодного сліду життя, жодних видимих причин, з яких люди могли податися сюди, так далеко від домівки.

— Зараз видно лише кратер, — повідомив Майклз, — звідси праворуч за сотню метрів розташовано радіоантену.

«То ось воно яке», — подумав Флойд, коли автобус проминув сплющені куполи і під’їхав до узвишшя кратера. Його пульс пришвидшився, поки він чекав нагоди краще роздивитись аномалію. Машина обережно почала спускатися вздовж утрамбованої рампи в глибину кратера. І тут, саме така, як і на фотографіях, височіла МАТ-1.

Флойд жадібно вглядався в неї, не соромлячись, потім він похитав головою й знову глипнув. Навіть у яскравому світлі Землі цей об’єкт важко розгледіти, перше враження про нього — плаский прямокутник, вирізаний із вугільно-чорного паперу, плита здавалася зовсім пласкою, двовимірною. Звісно, це тільки оптична ілюзія, просто брила випромінювала так мало світла, що помітним став лише її силует. Поки спустилися в каньйон, пасажири всюдихода сиділи незвичайно тихо. Їх огорнуло благоговіння й невіра, що на поверхні мертвого Місяця змогло знайтися щось подібне, такий надзвичайний сюрприз.

Автобус зупинився на розвороті за кілька метрів від моноліту, щоб усі пасажири могли гарненько його роздивитися. Проте ідеальна геометрична форма — це, очевидно, усе, що варто було споглядати. Жодних позначок, що якось пригасили б його чорну чорноту. Моноліт являв собою застиглий згусток ночі, і на мить Флойд припустив, що, можливо, це лише частина якогось незвичайного природного витвору, народженого тиском і вогнем у глибинах Місяця. Але він знав, цю малоймовірну версію вже розглянули й відкинули.

За сигналом прожектори довкола кратера увімкнулись, і яскраве сяйво Землі змінилося іншим світлом. У Місячному вакуумі самі промені, звісно, були невидимі, але вони формували еліпси, у центрі яких височів моноліт. Там, де вони торкалися чорної поверхні брили, вона, здається, поглинала їх.

«Це скринька Пандори», — чомусь подумав Флойд, і раптом його огорнуло лихе передчуття. Ця скриня лише чекає, щоб її відкрили цікаві й легковажні люди. А що вони знайдуть усередині?