Розділ «Стівен Кінг Крістіна»

Ще трохи — і хтось із сусідів викличе копів, зі скаргами на порушення громадського порядку, і Арні загребуть за водіння незареєстрованого, без техогляду транспортного засобу… ну і за порушення порядку також. Це не полегшить анітрохи ситуацію в нього вдома.

Останній оглушливий постріл луною прокотився по вулиці, наче міна вибухнула, — і «плімут» повернув ліворуч, на Мартін-стрит, яка через милю вливалася у Волнат-стрит. Сонце, що вже хилилося до заходу, омило золотом пошарпаний червоний корпус машини, коли вона вже зникала з очей. Я побачив, що Арні виставив лікоть у вікно.

Я обернувся до Лебея, знову розлючений і готовий дати йому ще трохи чортів. Чесно вам кажу, мені так хріново на серці було, що аж нудило. Але те, що я побачив, змусило мене застигнути нерухомо.

Роланд Д. Лебей плакав.

То було огидне, жахливе, гротескне видовище, та понад усе воно було жалюгідним. Коли мені було дев’ять років, у нас був кіт на кличку Капітан Яловичина, і його збила вантажівка кур’єрської служби. Ми повезли його до ветеринара. Мама мусила кермувати повільно, бо вона плакала й погано бачила дорогу, а я сидів позаду з Капітаном Яловичиною. Він лежав у коробці, а я все повторював йому, що ветеринар його врятує, усе буде добре, але навіть малий дев’ятирічний дурко, як я, розумів, що для Капітана Яловичини більше ніколи нічого доброго не буде, — бо його кишки виглядали назовні, з дупи лилася кров, у коробці й на шерсті було лайно й він помирав. Я спробував його погладити, але він вкусив мене за руку, прямо в чутливу перетинку між великим і вказівним пальцями. Біль був сильним, та ще гіршим було те жахливе відчуття жалю. Відтоді я нічого подібного ні до кого не відчував. Не те щоб я скаржився, розумієте; я думаю, людям якомога рідше треба таке відчувати. Як будеш часто таке відчувати, то невдовзі тебе заберуть у божевільню плести кошики з лози.

Лебей стояв на своєму полисілому газоні недалеко від того місця, де великий клапоть мастила все збезлистив, і тримав у руці велетенський старечий носовик для сякання, і голова в нього була похилена, і він витирав тією ганчіркою очі. Сльози маслянисто зблискували на його щоках, більше схожі на піт, ніж на справжні сльози. Його кадик неспокійно рухався вгору-вниз.

Я відвернувся, щоб не бачити, як він плаче, і ненароком спотикнувся поглядом об його гараж на одну машину. Перед тим він здавався наповненим — мотлох уздовж стін, звісно, справляв своє враження, та найбільше місця займала та велетенська стара тачка з її подвійними передніми фарами, панорамним вітровим склом і довжелезним капотом. А тепер ті речі, що валялися вздовж стін, лише підкреслювали порожнечу гаража. Він зяяв, наче беззубий рот.

Це видовище було ненабагато кращим за Лебея. Та коли я озирнувся на нього знову, старий козел уже опанував себе — майже. Він перестав пускати сльозу й запхав шмату для шмарклів у задню кишеню старечих штанів. Але вираз обличчя в нього досі був тужливий. Дуже тужливий.

— От і все, — хрипко мовив він. — Я вже без неї, синку.

— Містере Лебей, — відповів йому я, — мені одного тільки шкода — що те саме не може зараз сказати мій друг. Якби ви знали, що йому довелося вислухати через це іржаве діряве відро від батьків…

— Іди звідси, — відрізав він. — Мекаєш тут, як та проклятуща вівця. Бее, меее, бее, мее — от і все, що я чую з твоєї дірки. Твій друг знає більше за тебе. Їдь за ним, а то йому там, може, підсобити тре’.

Я пішов через газон до своєї машини. Більше ні на хвилину не хотів затримуватися біля Лебея.

— Бее, меее, бее, мее, і більш нічого! — сварливо прокричав старий мені навздогін, і я згадав ту стару пісню «Янґбладів» — «Я людина однієї ноти, граю, скільки є охоти». — Ти й наполовину стільки не знаєш, як ото про себе думаєш!

Я сів у машину й поїхав геть. Тільки раз обернувся, повертаючи на Мартін-стрит, і побачив, що він стоїть на своєму газоні, а промені сонця виблискують на його лисій голові.

Як згодом виявилося, він мав рацію.

Я й уполовину стільки не знав, як мені здавалося.

5 / Як ми доїхали до Дарнелла

34-го року машина в нас, фургон,

звемо її поліном.

Вона хоч і зачухана, та чуйте-но: