Розділ «ПОПЕРЕДНІ УВАГИ»

– Я ще не знаю. Треба порадитися разом з усіма.

Ми зайшли до іншої кімнати. П'ятнадцятеро з них уже звільнилися від паразитів і тепер допомагали решті. Деякі терпіли такі муки, що могли ушкодити себе так само, як мати, що корчиться на підлозі, народжуючи дитину. Нам довелося докласти чималих зусиль, щоб заспокоїти їх: застосування сили нічого б не дало, навіть більше, посилило б їхній страх. Один з них кричав: "Поверніть корабель назад! Поверніть корабель назад! Я не можу терпіти далі!" Істота всередині нього очевидно намагалася присилувати його, щоб він змусив нас повернути корабель у бік Землі. Звільнення прийшло до нього через двадцять хвилин; він був такий знесилений муками, що відразу ж заснув.

О восьмій вечора все скінчилося. Більшість наших нових "рекрутів" були такі здивовані, що ледве могли говорити. Вони страждали від ефекту "подвійного зсуву". Вони знали, що були вже не тими, що раніше,– не тими людьми, якими вони завжди почували себе,– але ще не усвідомили, що ті дивні глибини незнайомого буття – це вони самі. Пояснювати їм це не було сенсу, бо пояснення замкнуло б їх у межах раціональної частини свідомості; вони мали дійти до цього самі.

У всякому разі десятеро з нас мали цілком ясні голови. Тепер ми розуміли, що проблеми пального для нас більше не існує. Спільними психокінетичними зусиллями ми могли вести ракету хоч би й до Плутона, і то зі швидкістю в тисячу разів вищою від теперішньої. Однак це нам було ні до чого. Треба було повертатися на Землю і далі боротися з паразитами. Але як боротися? Знищити Гвамбе й Газарда було б неважко, але це був би лише тимчасовий успіх. Паразити здатні створити нових Гвамбе й Газардів. Ми не можемо знищити всіх їхніх послідовників або "перепрограмувати" їхні свідомості. Нам доводилося приймати правила гри паразитів. Це було схоже на гру в шахи, у якій людські істоти – пішаки.

Ми обмірковували ситуацію до глибокої ночі. але так і не виробили якогось певного плану. У мене було відчуття, ніби ми взагалі на неправильному шляху. Ми думали, як би здолати паразитів за допомогою, сказати б, військового мистецтва. А тут мав би бути якийсь інший шлях…

О третій ранку мене збудив Райх. Радше мене збудила його свідомість, бо сам він був у іншій кімнаті. Ми лежали в темряві й спілкувалися за допомогою телепатії. Райх не спав із самого вечора; він обмірковував проблему паразитів у всій її цілості, повільно й методично.

Він сказав:

– Я намагався узгодити між собою всі ті знання, які ми маємо про цих істот. Мене спантеличує одне: чому вони так не хочуть покидати Землю? Якщо вони перебувають у свідомості людини, то їм повинно бути однаково, де є та людина.

Я на те відповів:

– Бо вони існують на рівні свідомості, спільному для всіх людей,– те, що Юнг називає "колективним несвідомим".

– Це не відповідь,– сказав Райх. – Відстань не має для думки ніякого значення. За допомогою телепатії я можу спілкуватися з кимось на Землі так само легко, як і з тобою. Отже ми й далі складаємо частину ірраціональної сфери людської свідомості. А коли так, то вони мали б почуватися так само добре, як і на Землі.

– А що ти сам про це думаєш? – запитав я.

– Мені здається, що це якось пов'язано з Місяцем.

– Ти гадаєш, що вони використовують його як базу?

– Ні, тут справа набагато складніша. Вислухай мене і скажи, чи є в тому, що я казатиму, якийсь глузд. Почнемо з Кадата. Ми знаємо, що вся та історія, пов'язана з "Великими Старими",– фікція. Отже ми з повним правом можемо припустити, що зв'язку між паразитами свідомості і Кадатом немає ніякого і що паразити використали ту історію, як відворотне зілля, аби змусити людину й далі шукати своїх ворогів не в самій собі, а зовні. Але якщо навіть так воно й було, чи дає нам Кадат ключ до розгадки? Перший безсумнівний висновок – це те, що загальноприйняте датування людської історії помилкове. Згідно з даними геології, вік людини становить мільйон років. Це означає не що інше, як лише те, що ми досі не зуміли знайти давніших людських останків.

– А найдавніші знайдені останки свідчать про те, що мільйон років тому людина відійшла не далеко від мавпи,– зауважив я.

– Яка людина? Пітекантроп? Австралопітек? Звідки ми знаємо, що це були єдині види людини? Не забувай, що римляни мали високий рівень цивілізації тоді, коли британці були ще дикуни. А хети мали високу цивілізацію тоді, коли римляни й греки були дикуни. Все це відносно. Цивілізація має тенденцію розвиватися в різних ізольованих місцях, як геологічні кишені або гнізда. Ми знаємо напевне, що еволюційний процес сприяє розвиткові інтелекту. Чому ж тоді ми повинні дотримуватися отого чудернацького припущення, що людина з'явилася мільйон років тому? Ми знаємо, що динозаври, мамонти, гігантські ящури, ба навіть коні, існували мільйони років перед тим. Пращуром людини була, мабуть, примітивна людиноподібна мавпа в юрському періоді. Людина не могла з'явитися на голому місці.

– Ти згоден з тим, що існування Кадата підтверджує цю теорію? Єдиною альтернативною теорією могло б бути те, що мешканці Кадата прийшли з іншої планети.

Отже ми погодились, що вік людини набагато більше, ніж мільйон років. Але в такому разі постає питання – чому цивілізація не розвивалася швидше? І тут я знову схильний прислухатись до різних міфів про зруйнування світу – всесвітній потоп Тощо. А що коли прихильники чудернацьких місячних теорій мають рацію, і в їхніх твердженнях, ніби всесвітній потоп був спричинений падінням Місяця на Землю, є якась правда?

Я не міг зрозуміти його до кінця. Не міг утямити, що спільного між цими міркуваннями і паразитами свідомості.