Ніч ополудні

— Тому, що боїтеся мене. Тому, що мій спосіб мислення й аргументування є і вашим способом. Ви боїтеся моїх аргументів, бо вони знаходять відгук у вашому мозкові. Ще хвилина і ви заволаєте: «Сатано, заступись за мене!»

Рубашов крокував по камері, не звертаючи уваги на Іванова. Почувався безпомічним; не міг знайти сильного аргументу. Свідомість власної вини, яку Іванов називав «моральною екзальтацією», не вкладалася у логічну форму — вона була в царині «граматичної фікції». І в той же час кожне речення, сказане Івановим, справді викликало у ньому відгук. Ні, він не мусив вступати у цю дискусію. Здавалось, тепер він опинився на гладенькій похилій площині, по якій котиться вниз без жодного опору.

— «Сатано, заступись за мене!» — вигукнув Іванов і знову налив вина у склянку. — Колись спокуса апелювала до хтивості. Тепер апелює до розуму. Цінності змінюються. Я б хотів написати повну пристрастей п’єсу, у який Бог і Диявол борються за душу святого Рубашова. Провівши усе життя в гріхах, він нарешті навертається до Бога, до Бога з двома обличчями, одне з яких означає буржуазний лібералізм, а друге — подачки з кухні Армії Спасіння. Сатана ж, навпаки, є худим, аскетичним і фанатичним послідовником логіки. Сатана читає Мак’явеллі, Ігнатія Лойолу, Маркса й Гегеля. Він байдужий і немилосердний до людства. Він приречений робити те, що йому глибоко відразливе: бути різником заради знищення будь-якої різні; вбивати ягнят, щоб надалі ягнята залишались недоторканими; періщити людей батогами, щоб ніхто більше не міг їх ударити у майбутньому; відмовитися від принциповості заради вищого принципу; накликати на себе ненависть людства за свою любов до нього — абстрактну й геометричну любов. «Сатано, заступись за мене!» Товариш Рубашов хоче стати мучеником. Писаки ліберальної преси, які ненавиділи його ціле життя, проголосять його святим після смерті. Бо товариш Рубашов відкрив совість, а совість робить людину непридатною до революції. Совість в’їдається в мозок, як рак, і клітина за клітиною поїдає волю й рішучість. Сатана, отже, переможений. Він відступає, але не так, як уявлялося — з ошкіреними зубами й лютим випльовуванням вогню. Він лише здвигає ременами, худий і аскетичний. Він уже бачив не раз, як люди падають духом і вибувають із лав під усілякими пишномовними приводами...

Здавалося, Іванов сказав усе, що хотів сказати. Похапцем наповнив склянку, ніби поспішав сполоснути пересохле горло. Рубашов, крокуючи й далі по камері, по затяжній паузі запитав:

— За що ви розстріляли Багрова?

— За що? За ухил у питанні підводних човнів, — відповів Іванов. — Усе це розігралося довкола розбіжностей щодо водомісткості — стара сварка, початки якої вам добре відомі. Багров беззастережно обстоював човни великої водомісткості, тобто човни з великим радіусом дії. За ті самі гроші можна збудувати втричі більше малих човнів, ніж великих. Обидві сторони висували на користь своїх проектів силу-силенну переконливих доказів. Експерти робили розлогі порівняння, дошукуючись найкращої відповіді. Але суть справи була не в тому. Великі човни, як ви розумієте, означають політику експансії, дальшого поширення світової революції. Останнє є точкою зору Хазяїна, а отже й партії. Серед командування морськими силами Багров мав багатьох прихильників, зокрема командирів старої гвардії. Тому усунення самого лише Багрова було б недостатнім. Його конче треба було скомпрометувати, дискредитувати. Отож ми підготували процес, на якому прихильників великого тоннажу мали судити як саботажників і зрадників. Вдалося довести кількох дрібних інженерів до стану, в якому вони залюбки призналися б привселюдно в усьому, що тільки треба. Але Багров уперся. До самого кінця він захищав позицію великого тоннажу і перспективу світової революції. Зі своїм мисленням він відстав від дійсності на два десятиліття. Він не розумів, що час проти нас, що Європа вступила у період реакції, що ми опинилися унизу між хвилями і мусимо чекати, поки нас знову винесе на черговий гребінь. На прилюдному процесі він лише наробив би клопоту. А тому нічого не лишалося, як ліквідувати його адміністративним порядком. Чи не зробили б ви на нашому місці те саме?

Рубашов перестав ходити. Зупинився біля стіни, опершись об неї спиною. Не помітив, що зупинився біля параші. Зняв пенсне, від якого довкола очей відтиснулися червоні обідки.

— Так, але ви не чули його пхикання, — нарешті сказав.

— Ні, не чув, — погодився Іванов. — Але подібне я чув в інших випадках. Ну й що?

Спокуса дати ґрунтовну відповідь на оте «Ну й що?» була нездоланною, проте Рубашов не піддався їй. Будь-які відповіді були зайвими. Та й він не почував себе у належній формі, бо пхикання й тупий звук далеких барабанів знову дерлися до його слуху.

— Ну і що? — повторив Іванов.

Він витягнув свою неушкоджену ногу й чекав. Не дочекавшись відповіді, продовжував:

— Коли б я мав хоч трохи жалю до вас, я б пішов геть негайно. Але ніякого жалю я не маю. Хоч я п’ю, а якийсь час, як ви знаєте, навіть вживав кокаїн, порок жалю мене поки що милував. Бо крихта жалю — і людина пропала. Ридання над долею людства й оплакування самого себе — патологічний нахил нашої нації. Наші найвизначніші поети й письменники зруйнували себе цією отрутою. До 40—50 років вони були революціонерами. Але після цього їх починав їсти жаль, і світ проголошував їх святими. По-моєму, з вами діється щось подібне. Очевидно, ви вірите, що це індивідуальний процес, щось, пов’язане лише з вами і цілком небувале...

Він говорив голосніше й дедалі частіше затягувався димом.

— Стережіться цього екстазу!— вигукнув Іванов. — Відповідна кількість його закупорена у кожній пляшці спирту. На жаль, лише кілька людей, особливо з-поміж наших земляків, здають собі справу, що екстаз приниження і страждання такий самий дешевий, як і той, що осягається хімічним способом. Коли я очуняв після наркозу й побачив, що моє тіло закінчується лівим коліном, я пережив абсолютний екстаз нещастя. Пам’ятаєте, які лекції ви тоді мені читали?

З хвилину Іванов дивився на Рубашова виклично, вдаючи, що той нічого не відповість.

— Цим я хочу сказати, що не треба вважати світ метафізичним будинком розпусти для людських емоцій. Це наша перша й основна заповідь. Співчуття, совість, огида, розпука, каяття — це для нас огидна розпуста. Сісти й загіпнотизувати себе власним пупом, підвести очі й слухняно наставити потилицю під дуло нагана Клєткіна — це дуже простий вихід. Найбільшою спокусою для таких, як ми, було і є засудити брутальність, покаятися, примиритися із самим собою. Найвизначніші революціонери піддалися цій спокусі, починаючи від Спартака і закінчуючи Дантоном та Достоєвським. Вони є класичним прикладом зради справі. Божі спокуси завжди були небезпечнішими для людства, ніж спокуси диявольські. Доки у світі панує хаос, Бог залишатиметься анахронізмом. І всякий компроміс із власною совістю є не чим іншим, як деградацією. Коли проклятий внутрішній голос говорить до тебе, щільніше затуляй вуха...

Іванов узяв із підлоги пляшку і знову налив собі. Рубашов помітив, що пляшка спорожніла більше як наполовину. «Чоловіче добрий, — подумки сказав Рубашов, — роки утіх і тобі б не зашкодило».

— Найбільші злочинці в історії, — жваво продовжував Іванов, — не типу Нерона й Фуше, а типу Ганді й Толстого. Внутрішній голос Ганді перешкоджає визволенню Індії більше, ніж британські рушниці. Продати себе за 30 срібняків — це принаймні чесна трансакція. Але продати себе власній совісті — це зректися людства. Історія є аморальною a priori; вона не має совісті. Формувати історію відповідно до вимог суботніх шкіл означає залишити все таким, яким воно є. Ви це знаєте не гірше за мене. Ви знаєте розміри ставок у цій грі. І водночас ви ставите мені на карб схлипування Багрова чи долю вашої товстухи Орлової...

З минулого Рубашов знав, що Іванов може випити дуже багато без видимих змін у поведінці. Лише мова робилася дещо виразнішою. «Так, ти потребуєш втішання більше, ніж я», — знову подумав Рубашов і підійшов до Іванова.